<< Главная страница

Зачарована Десна



Категории Олександр Довженко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Як же гарно й весело було в нашому городi! Все цвiте, буяє, навiть цi помiщається у городi, гарбузи звисали з тину прямо на вулицю. и любила все саджати в землю, щоб росло. Як наïсися вишень, груш солодких — цiлий день живiт як бубон, i у i навину не лазили — боялися гадюки, хоч нiколи в життi так ïï i не побачили. На погребнi любив спати дiд Семен. Вiн схожий на Бога, вмiв читати, був добрим духом лугу i риби. Гриби i ягоди в лiсi збирав краще за всiх, ловив рибу прямо руками, розмовляв iз кiньми, телятами, з травами й деревами. Найбiльше дiд любив сонце. А ще кашляти. Вiд його кашлю втiкав собака, а старi люди визначали погоду. Якось я втiк вiд дiдового реву в тютюн. Там були бджоли. Хотiв, щоб якась укусила, бо тодi мати дадуть мiдну копiйку, щоб прикласти до болючого мiсця. Потiм можна буде купити аж чотири цукерки й ласувати ними до вечора. Наïвшись огiркових пуп'янкiв, натрапив я на моркву, яку дуже любив. Висмикнув одну — мала, другу — теж. Так увесь рядок. По садив у землю — хай росте! I пiшов. Коли чую крик прабаби бiли зiв'ялоï моркви та ïï лайку. Менi захотiлося якнайскорiше до хати. Вона була стара, вгрузла по вiкна в землю. У нiй не було замкiв. Мати жалiлася на тiсноту, а нам, малим, вистачало краси й простору. На бiлiй стiнi пiд iконами було багато картин, а найпримiтнiша — картина Страшного Божого Суду. Усi були грiшнi в нашiй сiм'ï, один я був святий. I ось скiнчилася моя святiсть. Я гiрко заплакав i побiг до клунi. Баба почула й почала мене лаяти й проклинати, виспiвуючи, як колядку. Вирiшив я поновити свою святiсть, робити добрi дiла. Взяв стару дiдову шапку, щоб було що скидати, i пiшов шанувати старих людей. Але дiд Захар, якого одного я здибав на вулицi, не вiдповiдав на моє шанування нi за першим, нi за другим разом, а за третiм — вилаяв. Побiг я в клуню, лiг у човнi й вирiшив заснути, бо кажуть, що увi снi ростуть. Як неприємно, коли баба кляне, чи йде дощ, чи гавкають на тебе чужi пси, чи гуска скубе, чи несеш важке вiдро. Зате як приємно дивитися на вогонь, обнiмати лоша чи побачити теля, яке знайшлося вночi. Або ïсти паску i крашанки. Спати в насiннi. Дивитися в зоряне небо. Слухати щебет птахiв, спiви дiвочi, колядки, щедрiвки. Але найбiльше любив слухати клепання коси. Це здавалося менi найкращою музикою, i якби я почув ïï зараз пiд своïм вiкном, то одразу, напевне, б помолодшав, подобрiшав би й кинувся до роботи. Високий, чистий дзвiн коси передвiщав менi радiсть i втiху — косовицю. Дiд Тарас брав мене, малого, на руки, якi нiколи й нiкому не заподiяли зла, i розповiдав про рiчку, таємничi озера, трави. Я любив спостерiгати за хмарами. Скрiзь у природi я бачив неспокiй, рух i боротьбу. Багато я бачив гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Скiльки вiн землi впорав, скiльки хлiба накосив! Був красивий. Єдине, що в нього негарне — це одяг. З батька можна було писати лицарiв чи апостолiв. Ми жили в повнiй гармонiï з силами природи. Зимою мерзли, лiтом смажилися на сонцi, а весною нас заливало водою. Повiнь заливали цiлi села, i тодi починалася наша слава. Ми з батьком i дiдом на човнi рятували людей, корiв i коней. Довго збиралися на косовицю, складали на воза все потрiбне. Мати боялася мене вiдпускати, лякала всякими страхiттями, потiм суворо наказувала берегтися. Довго ïхали до Десни. Я засинав на возi. Прокидаюся вранцi — краса! Сонце, ласкава вода, гриби, ожина, риба! Таке раювання триває, поки не скосять усе сiно й треба дiлити копицi. Усi стають пiдозрiлими, кожному здається, що його обдурюють, i починають сварки, бiйки. Погодою на сiнокосi завiдувала стара ворона. Вона безпомилково вгадувала наближення дощу. Коли вирiшили ïï прогнати й попросили про це мисливця Тихона Бобиря, ворона полетiла далеко, а потiм повернулася й накаркала стiльки дощу, що погноïла все сiно. Диких звiрiв у нас мало. Але якось я, пливучи з батьком по Деснi, Побачив на березi лева. Виявилося потiм, що вiн утiк з мандрiвного звiринця. У нас довго жив собака Пiрат. Якось вiн загубився на ярмарку I повернувся аж тижнiв через п'ять. Його собача радiсть була така велика, що вiн повз до нас крокiв сто, плакав i розчулив усю родину. Конi в нас мiнялися часто. Були вони некрасивi й невеселi. Одного разу я почув ïхню розмову про нас — роботи багато, корм поганий, i збруя стерта, ще й б'ють та лають. Пiсля того я нiколи не вдарив коня. Якось чую я дiвочi голоси пiд вiкном, що просять пустити поколядувати. I заспiвали дiвчата про молодця, котрий повiв продавати свого коня, а кiнь йому нагадує, як воювали разом, як вiн врятував свого господаря. Я даю собi слово, що нiколи не продам коня. Так i не продав його й по сей день. Коментар В автобiографiчнiй повiстi Зачарована Десна О. Довженко великою теплотою згадує про своє дитинство й нехитрi розваги, про своïх працьовитих матiр i батька, дiда й прадiда, про прекрасну Десну, таємничий, загадковий свiт природи. Хоч життя родини Довженкiв i було нелегким, Сашко згадує як найчарiвнiшу музику клепання коси, косовицю, колядування, що дали йому заряд добра й працьовитостi на все життя.

Метки Зачарована Десна, ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО, Стислий виклад твору, Скорочено, Уривки, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
Зачарована Десна


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация