<< Главная страница

Зачарована Десна



Категории Олександр Довженко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Автор-оповiдач говорить, що все частiше його вiдвiдують спогади. Можливо, через довгi роки розлуки з рiдною землею, а може, що кожен колись має усвiдомити свою природу на раннiй досвiтнiй зорi коло самих ïï первiсних джерел. Пригадує, який гарний у них був город. Мати, бувало, говорила: Нiчого в свiтi так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проiзростало. Коли вилiзає саме з землi всяка рослиночка, ото менi радiсть. Влiтку город так переповнювався рослинами, що вони не вмiщалися в ньому i лiзли за тин. За повiткою росли великi кущi смородини, в яких ховалися кури й, кажуть, гадюки, котрих нiхто нiколи не бачив. На погребнi любив спати дiд, який малому Сашковi нагадував Бога або святого Миколая. Дiд Семен був високий i худий, з бiлою бородою, знав письмо i в недiлю урочисто читав Псалтир, хоч нi сам, нi слухачi нiчого в ньому не розумiли, i це хвилювало, як дивна таємниця. Мати вважала дiда чорнокнижником i таки спалила крадькома його книгу. Дiд любив гарну бесiду й добре слово, був добрим духом лугу й риби, котру мiг ловити руками. Одного разу Сашко полiз у тютюн, що якраз цвiв, потiм до огiркiв. Подражнив бджiл, але жодна не вкусила, хоч так хотiв. Боляче, зате хтось дасть мiдну копiйку, щоб прикласти до болючого мiсця, потiм на неï можна купити аж чотири цукерки. Набрiв на моркву, став висмикувати, але вона була все мала й мала. Тодi посадив увесь рядок назад у землю й пiшов по городу, пробуючи все пiдряд — i мед з квiтiв, i калачики, i зеленi яблука. Шкоду побачила баба, дiдова мати, почала лаяти й проклинати хлопця. Взагалi вона була маленька i прудка, од ïï очей нiщо не могло сховатися. ïй можна було по три днi не давати ïсти, але без прокльонiв вона не могла прожити и дня. Сашковi захотiлося в хату, котра була схожа на стареньку бiлу печерицю, вiкна повростали в землю i не було замкiв. Мати жалiлася на тiсноту, а малим простору й краси вистачало. На стiнi пiд iконами висiло багато картин iз зображенням монастирiв. Та найбiльш вражаючою була картина Страшного Божого Суду. Хлопець спочатку жахався картини, а потiм звик, як солдат звикає до грому гармат. Крiм того, в ïхнiй сiм'ï, на його думку, майже всi були грiшнi: до-татки невеликi, серця гарячi, роботи i всякого неустройства тьма-тьмуща, а тут ще фамiльна приверженiсть до гострого слова, тому очi думали iнколи про рай, все-таки бiльше сподiвалися пекла внизу картини. Тут уже всi мали своï мiсця. Батьковi чорти наливали в рот гарячу смолу, щоб не пив горiлки i не бив матерi. Баба лизала гарячу сковороду за довгий язик i за те, що була велика чаклунка. Дiда... тримав у руках сам диявол за те, що вiн чорнокнижник... Старший брат Оврам теж потрапить у пекло за те, що драв голубiв на горищi й крав у пiст iз комори сало. Фактично з усiєï родини найсвятiшим був Сашко. I ось закiнчилася його святiсть. Треба було не чiпати моркви, хай би росла. Малий хлопець став гiрко плакати. Залiз у старий човен i почав думати, як поновити свою святiсть. Пташенята з гнiзда не падали, щоб ïх рятувати. Вирiшив пiти на вулицю шанувати старих людей. Взяв стару дiдову шапку, щоб було що знiмати для пошани, i вийшов за ворота. Там нiкого не було, тiльки крамар Масiй, перед яким шапки скидати не хотiлося, бо вiн обдурював людей. Сашко пiшов до дiда Захарка, чемно привiтався з ним, але той не помiтив малого. Хлопець пройшовся ще раз i ще, а дiд все не помiчав, а тодi так вилаяв, що про спасiння душi годi було й думати. Сашко дременув додому, залiз у човен i вирiшив заснути, адже увi снi ростуть. Лежить i думає, що вiн такий маленький, а вже стiльки неприємних речей знає: Як неприємно, коли баба кляне або коли довго йде дощ i не вщухає. Неприємно, коли п'явка впивається в жижку, чи коли гавкають на тебе чужi пси, або гуска сичить коло нiг i червоним дзьобом скубе за штани... Неприємно дивитись на великий вогонь, а от на малий — приємно. I приємно обнiмати лоша. ...Приємно бродити по теплих калюжах пiсля грому й дощу, чи ловити щучок руками. Приємно ïсти паску i крашанки.... Приємно, коли яблуко, про яке думали, що кисле, виявляється солодким.... Ластiвок любив у клунi, деркачiв — у лузi... Любив спiви дiвочi, колядки, щедрiвки, веснянки, обжинки... Коли б спитав мене хто-небудь, яку я музику любив у ранньому дитинствi, який iнструмент, яких музик, я б сказав, що бiльш за все я любив слухати клепання коси. Коли малий Сашко чогось плакав, його втiшав прадiд Тарас — розповiдав про Десну, про трави, про таємничi озера. А голос у нього був такий добрий, i погляд очей, i величезнi, мов корiння, волохатi руки були такi нiжнi, що, напевно, нiкому й нiколи не заподiяли зла на землi, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили кровi. Знали труд i мир, щедроти й добро. Скрiзь, куди 6 не глянули очi хлопця, бачив вiн рух, неспокiй, боротьбу. Усе викликало якiсь порiвняння, нагадувало давно десь бачене, уявлене й пережите. Доглядали змалечку Сашка аж чотири няньки — його брати Лаврiн, Сергiй, Василько й Iван. Спiвали всi, як соловейки, але в один день скосила ïх якась хвороба. Нi з чим не можна було порiвняти глибину батькiвського горя. Герой-оповiдач пише: Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика i великi розумнi сiрi очi, тiльки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкi кайдани неписьменностi i несвободи. ... Скiльки вiн землi виорав, скiльки хлiба накосив! Як вправно робив, який був дужий i чистий. Одне, що в батька було некрасиве, — одяг.... Неначе нелюди зухвалi, аби зневажити образ людини, античну статую укрили брудом i рванням... Одного разу вночi у них у хатi сталися двi подiï — знайшлася сестричка й померла прабаба Марусина. Герой-оповiдач згадує: Жили ми в повнiй гармонiï з силами природи. Зимою мерзли, лiтом смажились на сонцi, восени мiсили грязь, а весною нас заливало водою, i хто цього не знає, не знає тiєï радостi i повноти життя. Одного разу трапилася така повiнь, що полiцейський Макар прийшов до батька й звелiв ïхати своïм єдиним на всю округу човном рятувати людей на Загребеллi. Це було якраз перед Великоднем, i батьковi хотiлося пошанувати святу паску, та все ж довелося ïхати. Вся загребельська парафiя сидiла на стрiхах з несвяченими пасками. Сходило сонце. Картина була незвичайна, неначе сон чи казка.... Нiчого не можна було впiзнати. Все було iнше, все краще, могутнiше, веселiше.... Весна красна!  Батько — веселий i дужий, рятуючи людей i худобу, вiдчував себе героєм-мореплавцем. Мiж хатами плавав човник з отцем Кирилом, який святив паски. Батюшка не любив Сашкового батька за красу i непокiрнiсть, за прикрi його слова так розгнiвався, що впав у воду, ледве його витягли. Незважаючи на лихо, реготало все село. Загинуло з лиця землi це село через пiвстолiття. Його спалили фашисти за допомогу партизанам. Косовиця того лiта через повiнь почалася пiзно. Мати спочатку не пускала малого Сашка, боячись за нього. Потiм таки погодилась, як зозуля, стояла коло хати, проводжаючи косарiв. Так усе життя потiм стояла й молилася за сина, щоб не взяли його нi куля, нi шабля, нi наклеп лихий. Сашко, лежачи на возi, ïде у царство трав, рiчок i таємничих озер. Непомiтно засинає, дивлячись на зоряне небо, прокидається вже на Деснi. Згадує: А на Деснi краса! Лози, висип, кручi, лiс — все блищить i сяє на сонцi. Стрибаю я з кручi в пiсок до Десни, миюся, п'ю воду. Вода ласкава, солодка. П'ю ще раз, убрiвши по колiна i витягнувши шию, як лошак, потiм стрибаю на кручу i гайда по сiнокосу. I вже я не ходжу, а тiльки лiтаю, ледве торкаючись лугу. Вбiгаю в лiс — гриби. У лози — ожина. В кущi — горiхи. В озерi воду скаламучу — риба. Сiнокос був гуртовий. При розподiлi копиць майже завжди була бiйка, бо комусь здавалося, що його обдiлили. Особливо войовничим був дiд. Малий почув, як заскрипiли плоти на Деснi, i поцiкавився у батька, хто то пливе. Батько сказав, що то здалека, орловськi, руськi люди, з Росiï. Тодi хлопець запитав, а вони ж хто, хiба не руськi? Батько сказав, що нi: А хто там нас знає... Простi ми люди, синку... Хахли, тi, що хлiб обробляють. Сказать би, мужики ми. ... Колись козаки, кажуть, були, а зараз тiльки званiє зосталось. Погодою на сiнокосi, казали, рокiв пiвтораста завiдувала ворона. Вона все бачила i чула, вiщувала дощ. Одного разу батько, розсердившись на птаху за дощ, який вона накаркала, попросив мисливця пiдстрелити ïï. Але ворона одразу ж перелетiла на дуб за Десну. Потiм повернулася й накаркала такого дощу, що вiн погноïв усе сiно. Найкращим косарем був дядько Самiйло. Його так i звали — Косар. Хоч i малоосвiчений, навiть до хлiборобства нездатний, вiн орудував косою, як добрий маляр пензлем. Вiн мiг би обкосити венi земну кулю, аби трава була добра та хлiб i каша. Єдиним на всю округу мисливцем був дядько Тихiн. Але мiг вполювати дичину не часто, бо кульгав, зi старовинноï рушницi часто вiдвалювався курок, а то й зовсiм забувався вдома. Крiм того, стрiляв лише качок, на iнше рука не пiднiмалася. Та й диких звiрiв було мало — заєць, ïжак, тхiр. Вовки перевелися. А от леви, вважав хлопчик, водилися, хоч i рiдко. Якось пливли вони з батьком човном по Деснi. Тiльки подумав про лева, а той i з'явився. Сказав батьковi, той не повiрив, а дiйсно побачивши звiра, сильно вдарив веслом по водi. Лев рикнув, стрибнув i зник. Уночi хлопчиковi було страшно й так жалко лева. Йому так палко захотiлось розвести левiв i слонiв, щоб було красиво скрiзь i не зовсiм спокiйно. Другого дня виявилося, що лев дiйсно втiк iз клiтки пiд час аварiï поïзда пiд Бахмачем. Але-гуляти йому довелося недовго. Не можна не згадати й про Пiрата, немолодого й поважного пса, який довго жив у них. Якось вiн загубився на ярмарку у Борзнi. Тiльки через п'ять тижнiв прийшов — зморений, худий. Метрiв за сто впав додолу й поповз до господарiв, своïм виглядом i голосом виражаючи повноту собачого щастя, чим розчулив усю родину. Конi водилися в них рiзнi — хитрi, недобрi, переляканi, стурбованi або завороженi. Якось Сашко пiдслухав ïхню розмову про те, що роботи багато, харч поганий, ще й господар б'є, не знаючи, що б'є не ïх, а свою недолю. З тих пiр хлопець нi разу не вдарив коня. На Свят-вечiр за вiкном почулися дiвочi голоси й попросили дозволу поколядувати. Дiвчата заспiвали про те, як молодець Сашечко по торгу ходив, хотiв продати коня, а кiнь попросив не робити цього — вiн же його вiрний товариш, не раз виручав iз бiди, не продам вiн його й по цей день. Пройшли косовиця й жнива, поспiли яблука й грушi. Хлопцевi пошили довгi штани й повели до школи. Учителем був Леонтiй Созонович Опанасенко, старий, нервовий i сердитий. Сашко так його злякався, що ледве змiг назвати своє iм'я. А на питання, як звати батька, сказав: Батько! Учитель зробив висновок, що той не розвинений, i вiдiслав геть. Сашко дуже горював. Усе це про старе село, стару хату, старого коня. I тепер уже до рослий митець розмiрковує: Я не приверженець нi старого села, нi старих людей, нi старовини в цiлому. Я син свого часу i весь належу сучасникам своïм. Коли ж обертаюсь я часом до криницi, з якоï пив колись воду, i до моєï бiлоï привiтноï хатини, i посилаю ïм у далеке минуле своє благословення, я роблю ту лише помилку, яку роблять i робитимуть, скiльки й свiт стоятиме, душi народнi живi всiх епох i народiв, згадуючи про незабутнi чари дитинства. Сучасне завжди на дорозi з минулого в майбутнє. Багато в життi Сашкових батькiв було неладу, темряви, смутку i плачу. Все життя вони прожили нещасливо, топлячи горе в горiлцi та сварках. Найбiльше ж у них було лише тяжкоï роботи. Але все це було давно. Одна лише Десна залишилася у спогадах незмiнною. Тепер уже нема таких рiчок — з таємницями, зi спокоєм, з водяними, русалками й мiрошниками. Зате багато дачникiв тепер купається в трусах на зло робочим людям, в гарячий лiтнiй час i, очевидно, на досаду, бо чого ж менi й досi так соромно вiдпочивати там, де працюють люди? Герой-оповiдач говорить: Благословенна будь, моя незаймана дiвице Десно, що, згадуючи тебе вже много лiт, я завжди добрiшав, почував себе невичерпно багатим i щедрим... Може, саме завдяки ïй, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити... зорi навiть у буденних калюжах на життєвих шляхах. Коментар Кiноповiсть Зачарована Десна — твiр автобiографiчний. Подається у двох планах — як спогади малого Сашка i як роздуми зрiлого митця. Iз замилуванням автор згадує своïх рiдних, у кожного з них вiн бачить гарне, неповторне. Милується природою рiдного краю, яка i в дорослому вiцi дає йому наснагу до творчостi, приклади гуманiзму. Хоч багато траплялося жалю й плачу в минулi часи, щось було й вiчне та прекрасне — вмiння працювати, любити, жити в гармонiï з природою. ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО (1894-1956) О. Довженко народився в с. В'юнище (тепер м. Сосниця Чернiгiвськоï обл.) в селянськiй родинi. На вiдмiнно закiнчив Сосницьке чотирикласне училище, потiм Глухiвський учительський iнститут. Три роки потому був викладачем природознавчих наук, брав участь у виставах, багато читав, органiзував фольклорний хор. У 1917 роцi вступив на економiчний факультет Киïвського комерцiйного iнституту, жваво цiкавився громадсько-полiтичним життям. У 1921 роцi йому довелося працювати в посольствi у Варшавi, наступного року — у представництвi УНР в Нiмеччинi. Там вiн приватно навчався живопису. У 1932 роцi Довженко повернувся до Харкова i став вiдомим художником-iлюстратором у газетi за пiдписом Сашко. Був членом лiтературних органiзацiй Гарт i ВАПЛIТЕ. Протягом 1923-1933 рокiв працював на Одеськiй кiнофабрицi та Киïвськiй студiï художнiх фiльмiв. У 1930 роцi О. Довженко зняв картину Земля, яка на Всесвiтнiй виставцi в Брюсселi 1958 року була названа одним iз 12 найкращих фiльмiв свiту. Разом iз дружиною, актрисою Ю. Солнцевою, митець ïде в тривале закордонне вiдрядження до столиць краïн Європи. З 1933 року Олександр Петрович через конфлiкт працює на Мосфiльмi. Виходять оптимiстичнi фiльми кiнорежисера, вiн здобуває популярнiсть у цьому жанрi мистецтва. Пiд час Другоï свiтовоï вiйни О. Довженко був вiйськовим кореспондентом, перебував у вирi подiй, на власнi очi бачив усi жахiття вiйни, героïзм простих воïнiв. Написав низку новел, кiноповiсть Украïна в огнi, яка була заборонена особисто Сталiним. За iдеологiчно правильний фiльм Мiчурiн митець отримує Державну премiю, працює професором iнституту кiнематографiï. У 1956 роцi в журналi була опублiкована його Зачарована Десна, тодi ж завершена i робота над кiноповiстю Поема про море. Олександр Петрович помер на знiмальному майданчику. Його справу продовжила дружина.

Метки Зачарована Десна, ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО, ЕМIГРАЦIЙНА ЛIТЕРАТУРА, Стислий виклад твору, Скорочено, Уривки, УКРАÏНСЬКА ЛIТЕРАТУРА 40-50-х РОКIВ, ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО , твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
Зачарована Десна


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация