<< Главная страница

ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА



Категории Олександр Довженко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/
1956р.

Оригинал Спочатку автор цiєï автобiографiчноï кiноповiстi визнає, що в його повсякденне життя дедалi частiше почали вторгатися спогади. Мабуть, вони пов'язанi з довгими роками розлуки з землею батькiв. А може, у кожноï людини настає такий час, коли вона повинна усвiдомити свою природу на раннiй досвiтнiй зорi коло самих ïï первiсних джерел. Пригадується Довженковi, який гарний та веселий був у них город. Усе цвiте, буяє. Мати, бувало, говорила: Нiчого в свiтi так я не люблю, як саджати що — небудь у землю, щоб проiзростало. Коли вилiзає з землi всяка рос-линочка, ото менi радiсть. Влiтку город так переповнювався рослинами, що вони не вмiщалися в ньому, лiзли одна на одну, переплiталися, дерлися на хлiв, стрiху, повзли на тин, а гарбузи звисали з огорожi прямо на вулицю. Далi, за повiткою, росли великi кущi смородини. Там ховалися кури i туди дiти боялися ходити, остерiгаючись гадюк, хоч нiколи в життi ïх не бачили. На погребнi любив спати дiд, який малому Сашковi нагадував Бога або святого Миколая. Звали його Семеном. Вiн був високий i худий, з бiлою бородою. Пахнув теплою землею i трохи млином, знав письмо i в недiлю любив урочисто читати Псалтир. Нi дiд, нi слухачi не розумiли прочитаного, i це завжди хвилювало ïх, як дивна таємниця. Мати ненавидiла дiда, вважала чорнокнижником, хоч Псалтир всерединi був не чорний, а бiлий, i крадькома — таки спалила книжку. Любив дiд гарну бесiду й добре слово. Вiн був добрим духом лугу i риби. Гриби i ягоди збирав у лiсi краще за всiх, розмовляв з кiньми, з телятами, з травами, з старою грушею i дубом — з усiм живим, що росло i рухалось навколо. Коли дiти приносили рибу, дiд казав, що, мовляв, це не риба. От ранiше була риба! I починав так розповiдати про старовину, що дiти слухали, забувши про все, поки й не засинали в запашному сiнi пiд дубами над зачарованою рiчкою Десною. Бiльш за все дiд Семен любив сонце, прожив близько ста лiт, не ховаючись у затiнок нiколи. Так пiд сонцем i помер, коли прийшов його час. Одного разу Сашко полiз у тютюн, що якраз цвiв, потiм до огiркiв. Став дражнити бджiл, але жодна так його i не вкусила. Бджолине жало хоч i болить, але коли почне плакати малий, дiд чи мати дають зразу мiдну копiйку, яку треба прикласти до болючого мiсця. Бiль швидко проходить, а за копiйку можна купити в крамницi аж чотири цукерки i смакувати ними до вечора. Погулявши бiля бджiл та наïвшись огiркових пуп'янкiв, хлопець натрапив на моркву, яку чомусь любив найбiльше. Оглянувся, чи не дивиться хто, i став висмикувати морквини. Але вони були ще малi. Так Сашко повисмикував увесь рядок, але не знайшов жодноï великоï та солодкоï. Потiм посадив усю моркву знову в землю — хай доростає — i пiшов шукати далi смачного. Довго хлопчина ходив по городу, пробуючи усе на смак — i мед з квiтiв, i калачики, i зеленi яблука. Раптом побачив, що бiля моркви снує баба, дiдова мати. Вона побачила шкоду i почала лаятися та проклинати. Не вдаючись глибоко в iсторичний аналiз деяких культурних пережиткiв, слiд сказати, шоу нас на Вкраïнi простi люди в бога недуже вiрили. Персонально вiрили бiльш у матiр божу i святих — Миколая — угодника, Петра, Iллю, Пантелеймона. Вiрили також в нечисту силу. Самого ж бога не те щоб не визнавали, а просто з делiкатностi не наважувались утруждати безпосередньо. Повсякденнi своï iнтереси простi люди хорошого виховання, до яких належала i наша сiм'я, вважали по скромностi недостойними божественного втручання. Тому з молитвами зверталися до дрiбнiших iнстанцiй, до того ж Миколая, Петра та iнших. У жiнок була своя стежка: вони довiряли своï скарги матерi божiй, а та вже передавала сину чи святому духу — голубу. Прабаба Марусина була маленька та прудка, очi мала такi видющi та гострi, що од них нiщо не могло сховатися. ïй можна було по три днi не давати ïсти, але без прокльонiв вона не могла прожити й дня. Вони були ïï духовною ïжею. Вони лились з ïï вуст потоком, як вiршi з натхненного поета, з найменшого приводу. У неï тодi блищали очi й червонiли щоки. Це була творчiсть ïï палкоï, темноï, престарiлоï душi. Прабаба проклинала онука за висмикану моркву, а в малинi лежав повержений з небес маленький ангел Сашко i боявся поворухнутися, щоб Божа Мати, бува, не побачила його з неба i не виконала бабинi побажання. Дiд Семен обiзвався до своєï матерi, попросивши ïï принести узвару. Вона переключилася на нього з такими прокльонами, що хлопець з переляку поповз у малину далi, думаючи, як би всi за ним жалiли, плакали, коли б вiн умер. Потiм почав мрiяти, що добре було б бiля ями ожити, а баба щоб з переляку втекла, тодi можна було б побiгти до хати i ïсти коливо. Коливо готували, коли помирали п'ять його братикiв i двi сестрички. Сашковi захотiлося в лату. Хата була схожа на стареньку бiлу печерицю, вiкна повростали в землю i не було замкiв. Мати жалiлася на тiсноту, а малим простору й краси вистачало. На бiлiй стiнi пiд iконами висiло багато гарних картин iз зображенням монастирiв. Але найбiльш вражаючою була картина страшного божого суду. На неï боявся дивитися навiть собака Пiрат. Хлопець спочатку жахався картини, а потiм звик, як солдат звикає до грому гармат. I думав: В нашiй сiм'ï майже всi були грiшнi: достатки невеликi, серця гарячi, роботи i всякого неустройства тьма — тьмуща, а тут ще фамiльна приверженiсть до гострого слова, тому хоч i думали iнколи про рай, все — таки бiльше сподiвалися пекла внизу картини. Тут уже всi мали своï мiсця. Батьковi чорти наливали в рот гарячу смолу, щоб не пив горiлки i не бив матерi. Баба лизала гарячу сковороду за довгий язик i за те, що була велика чаклунка. Дiда... тримав у руках сам диявол за те, що вiн чорнокнижник... ...Старший мiй брат Оврам був давно вже проклятий бабою, i його гола душа давно летiла стрiмголов з лiвого верхнього кутка картини прямо в пекло за те, що драла голубiв на горищi i крала у пiст з комори сало. Мати вважала, що буде в раю мiж святими як боляща великомучениця i так часто показувала те мiсце на картинi, де знаходитиметься ïï душа, що там зробилася пляма. Фактично найсвятiшим у цiй родинi був один я. I от скiнчилася моя святiсть. Не треба було чiпати моркви. Хай би собi росла. А тепер я грiшний. Що ж менi буде? — подумав малий Сашко i став гiрко плакати. Баба почула його плач i стала знову проклинати, аж приспiвуючи, наче колядку. Залiз хлопчик у старий човен i став думати, як йому поновити свою святiсть. Вирiшив творити добрi дiла — не ïсти скоромного цiлий тиждень, носити дiдовi воду, ходити до церкви або рятувати ластiв'ят, як вони повипадають iз гнiзда. Але пташенята не падали, i Сашко надумав пiти на вулицю шанувати великих людей. Казали, що за це прощається багато всiляких грiхiв на тiм свiтi. Вiн знайшов стару шапку в човнi (у нiй уже й кiшка кошенят виводила), щоб було що знiмати для пошани, коли вiтатиметься. Хлопець вийшов за ворота, надiвши шапку до самого рота. Але вулиця була порожня, всi дорослi люди працювали в полi. Тiльки сидiв крамар Масiй, та перед ним шапки скидати не хотiлося, бо вiн обдурював покупцiв. Сашко вирiшив пiти до дiда Захарка, коваля, який курив такий лютий тютюн, що його обходили люди i навiть тварини, облiтали птахи. Малий зняв шапку i привiтався до дiда, але той його не помiтив. Тодi вiн пройшов ще раз i привiтався уже голоснiше, але дiд Захарко знову не вiдповiв. На вулицi бiльше нiкого не було, у Сашка аж душа зайшлася вiд нудьги. Вiн вирiшив ще раз спробувати привiтатися з дiдом, але той так вилаяв його цим разом, що про спасiння душi годi було й думати. Хлопець дременув додому, знову залiз у човен i вирiшив заснути, адже увi снi ростуть. Лежить Сашко i думає, що вiн такий маленький, але знає вже так багато неприємних i прикрих речей. Як неприємно, коли баба кляне або коли довго йде дощ i не вщухає. Неприємно, коли п'явка впивається в жижку, чи коли гавкають на тебе чужi пси, або гуска сичить коло нiг i червоним дзьобом скубе за штани. А як неприємно в однiй руцi нести велике вiдро води чи полоть i пасинкувать тютюн. Неприємно, як батько приходить додому п'яний i б'ється з дiдом, з матiр'ю або б'є посуд. Неприємно ходити босому по стернi або смiятися у церквi, коли зробиться смiшно. I ïхати на возi з сiном неприємно, коли вiз ось — ось перекинеться в рiчку. Неприємно дивитись на великий вогонь, а от на малий — приємно. I приємно обнiмати лоша. Або прокинутись удосвiта i побачити в хатi теля, що найшлося вночi. Приємно бродити по теплих калюжах пiсля грому й дощу, чи ловити щучок руками, скаламутивши воду, або дивитись, як тягнуть волока. Приємно знайти в травi пташине кубло. Приємно ïсти паску i крашанки... Приємно спати в човнi, в житi, в просi, в ячменi, у всякому насiннi на печi. I запах всякого насiння приємний. Приємно, коли яблуко, про яке думали, що кисле, виявляється солодким... I ще приємно, i дуже любив я, коли дiд розмовляв з конем i лошам, як з чоловiками... Любив скрип колiс пiд важкими возами в жнива. Любив пташиний щебету саду i в полi. Ластiвок любив у клунi, деркачiв — у лузi... Любив спiви дiвочi, колядки, щедрiвки, веснянки, обжинки... Але бiльш за все в свiтi любив я музику. Коли б спитав мене хто — небудь, яку я музику любив у ранньому дитинствi, який iнструмент, яких музик, я б сказав, що бiльш за все я любив слухати клепання коси. Коли малий Сашко чогось плакав, його втiшав прадiд Тарас, розповiдаючи про Десну, про трави, про таємничi озера. А голос у нього був такий добрий, i погляд очей, i величезнi, мов корiння, волохатi руки були такi нiжнi, що, напевно, нiкому й нiколи не заподiяли зла на землi, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили кровi. Знали труд i мир, щедроти й добро. Скрiзь, куди б не глянули хлопцевi очi, бачили вони рух, неспокiй, боротьбу. Все викликало якiсь порiвняння, нагадувало давно десь бачене, уявлене й пережите. Доглядали змалечку Сашка аж чотири няньки — його брати Лаврiн, Сергiй, Василько й Iван. Прожили вони недовго, бо, як казали, рано почали спiвати. Посiдають на тин i спiвають, як соловейки. Нiхто ïх i не вчив цьому. Дiти померли вiд невiдомоï хвороби в один день. Люди говорили, що Бог забрав ïх до ангельського хору. Батько дiзнався про нещастя на ярмарку, гнав коней тридцять верст. З чим порiвняти глибину батькового горя? Хiба з темною нiччю. У великiм розпачi прокляв вiн iм'я боже, i бог мусив мовчати... Подiбний вибух розпачу i гнiву, вже не на бога, а на нас, дорослих, бачила мати в нього над Днiпром, через пiвстолiття, коли вдруге плакав вiн на покинутих киïвських горах, докоряючи нам всiм до одного. Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика i великi розумнi сiрi очi, тiльки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкi кайдани неписьменностi i несвободи. Весь в полонi у сумного, i весь в той же час з якоюсь внутрiшньою високою культурою думок i почуттiв. Скiльки вiн землi виорав, скiльки хлiба накосив! Як вправно робив, який був дужий i чистий. Тiло бiле, без єдиноï точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкi, щедрi. Як гарно ложку нiс до рота, пiдтримуючи знизу шкоринкою хлiба, щоб не покрапать рядно над самою Десною на травi. Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумiв i шанобливiсть. Зневажав начальство i царя... Одне, що в батька було некрасиве, — одяг. Ну такий носив одяг негарний, такий безбарвний, убогий! Наче нелюди зухвалi, аби зневажити образ людини, античну статую укрили брудом i рванням... З нього можна було писати лицарiв, богiв, апостолiв, великих учених чи сiячiв — вiн годився на все. Багато наробив вiн хлiба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землi переорав, поки не звiльнився вiд свого смутку. Одного разу у них у хатi сталося вночi двi подiï. Коли Сашко прокинувся вранцi на печi в ячменi, то вiдразу вiдчув, що трапилося щось незвичайне. Пахло якось дивно, нiби у церквi. Мати пiдiйшла до сина i сказала, що вона йому ляльку привела. I показала дитину у ночвах. Хлопчиковi ця лялька зовсiм не сподобалась — з маленьким сизим поморщеним личком. А мати милувалася нею i говорила, що яка ж вона гарненька. Потiм заплакала i повiдомила, що померла баба Марусина. Сашко аж зрадiв, що нiхто тепер не буде нiкого проклинати. До двору посунули старцi, спiваючи моторошних пiсень. Батьки не любили жебракiв, але мати подавала щедру милостиню, ïй хотiлося, щоб ïï вважали за багату. З усiх старцiв батько визнавав тiльки одного — Кулика, i то лише за те, що той ходив з бандурою i спiвав не про божественне. Самому батьковi хотiлося спiвати, згадуючи бурлакування по Дону та по степах запорiзьких, але вiн не вмiв. Жили ми в повнiй гармонiï з силами природи. Зимою мерзли, лiтом смаглись на сонцi, восени мiсили грязь, а весною нас заливало водою, i хто цього не знає, не знає тiєï радостi i повноти життя. Весна пливла до нас з Десни. Тодi нiхто не чув про перетворення природи, i вода тодi текла куди i як попало. Часом весна розливалась так пишно, що у водi потопали не тiльки лiси й сiнокоси. Цiлi села тодi потопали, гукаючи собi порятунку. I тут починалася наша слава. Одного разу трапилася така повiнь, якоï не пам'ятала навiть столiтня прабаба. У батька був один човен на всю округу, тому до нього прийшов полiцейський Макар i велiв ïхати рятувати людей на Загребеллi. Це було якраз перед Великоднем, i батько вiдмовлявся, бо не може вранцi не пошанувати святу паску. Полiцай пригрозив йому в'язницею, i батько погодився, велiв матерi дати йому паску, хоч i не свячену. Вдосвiта пiдпливли до затопленого села. Вся загребельська парафiя сидiла на стрiхах з несвяче-ними пасками. Сходило сонце. Картина була незвичайна, неначе сон чи казка. Осяяний сонцем, перед нами розкрився зовсiм новий свiт. Нiчого не можна було впiзнати. Все було iнше, все краще, могутнiше, веселiше. Вода, хмари, плав — все пливло, все безупинно неслося вперед, шумiло, блищало на сонцi. Весна красна!.. Батько сидiв iз веслом на кормi — веселий i дужий. Вiн вiдчував себе героєм — мореплавцем, рятiвником. А вода все прибувала. Село опинилося на островi. Потiм стихiя ввiрвалася у хати, хлiви. Люди рятувались на стрiхах. Худоба потопилася. Один лише Ярема Бобир спокiйно зустрiчав Великдень, бо ще взимку по поведiнцi мишей та iнших прикметах дiзнався, що буде велика повiнь i пiдготувався як слiд. Скоро з — за хати виплив невеличкий човник, а в човнику й спiвцi — отець Кирило, дяк Яким i кормчий за веслом — паламар Лука. Духовнi особи плавали давно помiж хатами i святили паски, пiдтримуючи морально — релiгiйний рiвень парафiï. Батько пiдсмiювався над отцем Кирилом i його помiчниками, говорячи, що тут треба не воскресенiя день, а вниз по матушцi заспiвати. Батюшка не любив Сашкового батька за красу i непокiрнiсть, а тепер розсердився за такi його слова, а ще бiльше, коли батько сказав, що не може хвалити Бога за таку повiнь. Отець Кирило так гнiвно закричав, що човен похитнувся, i священнослужитель, зателiпавши руками, полетiв сторч у воду. За ним попадали i дяк з паламарем. Ой, як же не зарегоче наше затонуле село, як не возрадуються стрiхи! Баби, дiвки, дiди, чоловiки, дiти! От народ! Отак смiятися з святоï паски, з самих себе, з усього в свiтi на Великдень! I де? На стрiхах, в оточеннi коней i корiв, що тiльки роги й голови стирчать з холодноï води. Нi! Нацiональний характер загреблян не пiднявсь до верховин розумiння закономiрностi й доцiльностi лиха. Вiн спокусив ïх на смiх iз святоï навiть паски. Дивлячись на людей, усмiхавсь i мiй батько, — великий добрий чоловiк. Загинуло i щезло геть з лиця землi рiдне село не вiд води, а вiд вогню, теж весною, через пiвстолiття. Його спалили фашисти за допомогу партизанам. Згорiла церква, переповнена людьми. Карателi ганялися за жiнками, однiмали дiтей i кидали ïх у вогонь, а матерi, щоб не терпiти таких лютих мук, самi кидалися за дiтьми у вогонь. Повiшенi моторошно гойдалися на шибеницях. Не стало прекрасного села. Горiв i я тодi у тiм вогнi, загибав усiма смертями людськими, звiрячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдавсь на шибеницях, розлiтався крахом i димом од вибухiв катастрофiчних. З м'язiв моïх i потрощених кiсток варили мило в Захiднiй Європi в серединi двадцятого столiття. Шкiра моя iшла на палiтурки i абажури для ламп, валялась на дорогах вiйни, виутюжена важкими танками останньоï вiйни людства... Не можна закреслити у пам'ятi тих страхiть, якi зазнав багатостраждальний люд. Веснянi води стояли довго, тому й косовиця в те лiто розпочалася пiзно. Збиралися на косовицю довго, мати не пускала малого Сашка, боячись, що його i комарi з'ïдять, i втопитися може, i впасти з кручi, i косою обрiжеться. Але батько на те не зважав, узяв — таки. Нарештi вiдчиняються ворота, мати хреститься i щось проказує, конi рушають. Малий не оглядається. Коло хати мати — зозуля кує менi розлуку. Довго — довго, не один десяток рокiв буде проводжати мене мати, дивлячись крiзь сльози на дорогу, довго хреститиме менi слiд i стоятиме з молитвами на зорях вечiрнiх i ранiшнiх, щоб не взяла мене нi куля, нi шабля, нi наклеп лихий. Сашко лежить на возi. Вiн ïде у царство трав, рiчок i таємничих озер. Вiз увесь дерев'яний, бо дiд i прадiд були чумаками, а чумаки не любили залiза, бо воно притягує грiм. Дорога до Десни — складна i довга — з калюжами, болотами, горбами, кручами та бродами. Хлопець дивиться на зоряне небо, Чумацький Шлях i непомiтно засинає, а прокидається уже на березi Десни. А на Деснi краса! Лози, висип, кручi, лiс — все блищить i сяє на сонцi. Стрибаю я з кручi в пiсок до Десни, миюся, п'ю воду. Вода ласкава, солодка. П'ю ще раз, убрiвши то колiна i витягнувши шию, як лошак, потiм стрибаю на кручу i гайда по сiнокосу. I вже я не ходжу, а тiльки лiтаю, ледве торкаючись лугу. Вбiгаю в лiс — гриби. У лози — ожина. В кущi — горiхи. В озерi воду скаламучує риба. Сiнокiс був гуртовий. При розподiлi копиць майже завжди була бiйка, бо комусь здавалося, що його обдiлили. Особливо войовничим був дiд. Запеклi непорозумiння тривали аж до вечора, але до згоди приходили завжди. Дiд охолоджував свiй запал глеком води, а потiм фiлософствував пiд дубами, що все тепер не таке, як ранiше, усе поганшає, дрiбнiшає, i Сашко дуже жалкував, що коли вiн виросте, то свiт споганiє, i не буде вже сiнокосу тодi, нi риби. Малий почув, як заскрипiли плоти на Деснi, i поцiкавився у батька, хто то пливе. Батько сказав, що то здалека, орловськi, руськi люди, з Росiï. Тодi хлопець спитав, а хто ж вони самi, хiба не руськi? Батько сказав, що нi: А хто там нас знає, — якось журливо проказує менi батько. — Простi ми люди, синку... Хахли, тi, що хлiб обробляють. Сказать би, мужики ми...Да... Ой — ой — ой... мужики, й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тiльки званiє зосталось. Далi батько став говорити з дiдом, про що саме, Сашко не зрозумiв, але почував, що не все було добре в давнину на бiлому свiтi. Було лиха багато i великого смутку. Погодою на сiнокосi, казали, рокiв пiвтораста завiдувала ворона. Це була, так би мовити, фамiльна ворона Довженкiв. Вона все бачила i чула, i вiщувала дощ. Один дядько Самiйло не вiрив ïй. Дядько Самiйло не був освiченою людиною, навiть i хлiборобом вiн був поганим. Але, як i кожна майже людина, вiн мав свiй талант i знайшов себе в ньому. Вiн був косар. Вiн був такий великий косар, що сусiди забули навiть його прiзвище i звали його Самiйло — косар, а то й просто Косар. Орудував вiн косою, як добрий маляр пензлем чи ложкою — легко i вправно. Коли б його пустили з косою просто, вiн обкосив би всю земну кулю, аби тiльки була добра трава та хлiб i каша. У всьому ж iншому вiн був людиною немудрою i слабкою. Ворона знала кожного i бачила, хто чого хоче. Одного разу батько, розсердившись на пташку за дощ, який вона накрякала, попросив мисливця пiдстрелити ïï. Але ворона одразу ж перелетiла на дуб за Десною. Повернулася надвечiр i накаркала такого дощу, що вiн погноïв усе сiно. А тепер про єдиного на всю округу мисливця Тихона. Вiн був людиною бiдною, i, щоб не витрачати зайвих зарядiв, мусив зробитися снайпером. Але впольовував дичину мисливець не часто, бо вiн кульгав, i все птаство чуло його здалеку. Крiм того, рушниця була старовинна i в неï постiйно вiдвалювався курок. Так було i цього разу. Тихiн довго цiлився, а коли зiбрався стрiляти, виявилося, що немає курка. Довго шукали у травi, а потiм мисливець висловив припущення, що вiн той курок взагалi вдома забув. Хлопчик ледь не заплакав, собака теж зробився невеселий, зате качки радiли, гуляли, плескались. А у Тихона нi на яку iншу птицю, крiм качок, рука не пiднiмалась. Диких звiрiв теж було мало — ïжак, заєць, тхiр. Вовки перевелися. А от леви, вважав Сашко, водилися, але дуже рiдко. Один лише раз по висипу Десни пройшов був лев, та й то, кому не розказую, нiхто вiри не йме. Одного разу ...ми з батьком поставили перемети в Деснi i пливемо до куреня в душогубцi на палець од води. Вода тиха, небо зоряне, i так менi хороше плисти за водою, так легко, мов я не пливу, а лину в синьому просторi. Дивлюсь у воду — мiсяць у водi смiється. Скинься, рибо, — думаю, — скидається риба. Гляну на небо: Зiрко, покотися, — котиться. Пахнуть трави над водою. Я до трав: Дайте голос, трави — гукають перепiлки. Дивлюсь на чарiвний, залитий срiбним свiтлом берег: Явися на березi лев, — появляється лев. Голова велична, кудлата грива i довгий з китицею хвiст. Iде поволi вздовж висипу над самою водою. Сашко зачаровано шепоче батьковi, що он лев, а той не вiрить. Але раптом вмовкає вiд подиву. Коли човник порiвнявся з левом, батько сильно ляснув веслом по водi, лев стрибнув i рикнув, а в хлопця й душа вiд страху вилетiла. Нащо батько хоробрий, а й той умовк, сидiв нерухомо, поки ïх не прибило до iншого берега. До самого ранку горiв вогонь бiля куреня, хлопчиковi було страшно i жалко чомусь лева. Вони не знали, що робити, як лев почне ïсти ïхнiх коней чи дiда, що спав пiд дубами. Довго прислухалися, може, звiр ще раз рикне. Але лев не обзивався, i малому так палко захотiлось розвести левiв i слонiв, щоб було красиво скрiзь i не зовсiм спокiйно, бо йому наскучили однi телята й конi. На другий день виявилося, що левовi дiйсно вдалося звiльнитися на деякий час з клiтки пiд час аварiï на залiзницi пiд Бахмачем. Вiн був з мандрiвного звiринця. Але йому не пощастило погуляти на волi — звiра незабаром оточили i вбили. А хiба можна не згадати Пiрата, великого, немолодого i поважного пса, який довго жив у них. Одного разу Пiрат загубився у Борзнi на ярмарку, де батько продавав дьоготь. Аж ось в недiлю, тижнiв через п'ять, коли всi сидiли бiля хати, бiжить Пiрат — зморений, худючий. Метрiв за сто впав додолу i поповз до господарiв, своïм виглядом i голосом виражаючи усю повноту собачого щастя. Батько, хоч i ненавидiв одвертiсть почуттiв, розчулився: Отаке буває на свiтi! Простий собака, а так збентежить чоловiка. Мати плакала ревно, приказувала з невимовною усмiшкою: Га, бодай ти здох! Ну, ви подумайте, собака, а такий жалiсний i таке витворяє. Ач, як повзає. Тьху, де ти, в нечистого, взявся? Нiчого казати, розумний, добрий був пес. А ще був трудягою — носив з городу огiрки в зубах i складав купкою, випивав зайвi курячi яйця. У нього пiдростав молодий веселий син, теж Пiрат. Той був артистичноï натура i любив погратися з телям, з поросятами, курми й гусьми — своïми й чужими. Iнколи цi iгри закiнчувалися сумно, доводилося дорiзати птицю. Мати запевняла, що коли ми ïли отаку саду курку, обидва Пiрати дивились з тютюну i по-собачому смiялись з нас. Або ось про коней... Здавалось менi, що конi й корови щось знають, якусь недобру таємницю, тiльки нiкому не скажуть. Я почував ïх полонену темну душу i вiрив у вiщування через них, особливо вночi, коли все жило по-iншому. Конi водилися в нас рiзнi, бо батько часто ïх мiняв на ярмарку. Були часом хитрi й недобрi конi. Були переляканi, заклятi, стурбованi або завороженi навiки грiшники конячi. Але всi вони були окремi вiд нас, пригнобленi, засудженi безповоротно i навiки. I це було видно по заходi сонця, коли довго дивитись зблизька у велике темно — сизе кiнське око. Важко жилося коням у селян — роботи багато, корм поганий, збруя стерта, нiякоï пошани, часом ïх навiть били та кляли. Одного разу хлопчик пiдслухав розмову коней, що паслися вночi пiсля важкоï денноï працi. Вони питали один одного, чого це хазяïн такий злий i часто ïх б'є. Один кiнь вiдповiв другому, що то не ïх людина б'є, а свою недолю. ïй треба б геройських коней, таких, як ранiше були. I пригадують, як возили вони спочатку пророкiв пiд хмарами, були з крилами, а тепер худi i безсилi. З тих пiр Сашко нi разу не вдарив коня. Колись за вiкном почулися дiвочi голоси i попросили дозволу заколядувати. Мати дозволяє, i чується колядка: Молодець Сашечко та по торгу ходив, святий вечiр... Свiт для хлопця став таким урочистим i святковим, що у нього аж дух захопило. А дiвчата все виспiвували його долю. I Сашко уявляв себе молодцем, що продає коня, а кiнь просить не продавати його, а згадати, як вони разом воювали з ордою, турками та татарами. Мати теж пiдспiвує щось небуденне, лине десь у просторах свого серця. Довго ще лунала пiсня. Потiм малого переносили сонного на пiч, i вiн обнiмав за шию свого вiрного коня, вирiшивши нiколи не продавати його. Так i не продав я його по сей день. Ой коню, коню, не продам я тебе. Якби часом не було менi трудно, як турки i татарове не обступали на торгу мене, не розлучуся з тобою нi за яку цiну. Пройшли косовиця i жнива, поспiли яблука i грушi. Хлопцевi пошили новi довгi штани i повели до школи. Учителем був Леонтiй Созонович Опанасенко, старий, нервовий i сердитий. Носив золотi Ґудзики i кокарду, був вищим за батька, то ж це надавало йому грiзноï сили. Учитель спитав хлопця, як його звати, але той так злякався, що втратив голос, потiм усе — таки ледве вимовив своє iм'я. Далi учитель задав не зовсiм розумне питання — як звати батька. Сашко вiдповiв: Батько! Глянули батько з сином один на одного i зрозумiли, що дiло ïхнє програне. Нудьга вхопила хлопця за серце, i вiн не змiг нiчого бiльше сказати. Учитель промовив: Не развитьiй! — i вiдправив геть. Було це в далекi старi часи. Тодi ще не знав я, що все проходить, все минає, забувається i губиться в невпиннiй змiнi годин, що всi нашi пригоди i вчинки течуть, як вода, мiж берегами часу. Але поки що страждання малого Сашка були безмiрними i свiт здавався загубленим. Вiн не захотiв навiть обiдати i пiшов у сад, став бiля вулика. До життя його повернула бджола, яка вкусила i зробила дуже боляче. Але чи не занадто багато уваги старому коневi, селу i старiй хатi? Та, мабуть, нi. Я не приверженець нi старого села, нi старих людей, нi старовини в цiлому. Я син свого часу i весь належу сучасникам своïм. Коли ж обертаюсь я часом до криницi, з якоï пив колись воду, i до моєï бiлоï привiтноï хатини i посилаю ïм у далеке минуле своє благословення, я роблю ту лише помилку, яку роблять i робитимуть, скiльки й свiт стоятиме, душi народнi живi всiх епох i народiв, згадуючи про незабутнi чари дитинства. Свiт одкривається перед ясними очима перших лiт пiзнавання, всi враження буття зливаються в невмирущу гармонiю, людяну, дорогоцiнну. Сумно i смутно людинi, коли висихає i слiпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та отроцтва, нiчого не бачить вона дорогого, небуденного, нiщо не грiє ïï, не будить радостi анi людяного суму. Безбарвна людина ота, яку посаду не посiдала б вона, i трудïï, не зiгрiтий теплим промiнням часу, безбарвний. Сучасне завжди на дорозi з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати все минуле? Невже для того, щоб навчити онукiв ненавидiти колись дороге й святе моє сучасне... Багато в життi Сашкових батькiв було неладу, плачу, темряви i жалю. I топили вони горе в сварках та горiлцi. Але найбiльше, що ïм вiдпустила доля, — це роботи, тяжкоï працi. Хоч були народженi для любовi, усi родичi прожили свiй вiк нещасливо. Але все це у далекому минулому. Одна лише Десна залишилася у спогадах незмiнною. Тепер уже немає таких рiчок, немає таких таємниць i такого спокою. I русалок немає, i водяних — мiрошникiв теж. Зате багато дачникiв тепер купається в трусах на зло робочим людям, в гарячий лiтнiй час i, очевидно, на досаду, бо чого ж менi й досi так соромно вiдпочивати там, де працюють люди? Давним-давно Десна була глибокою i бистрою рiкою. У нiй тодi ще не купавсь нiхто, i на пiсках ïï майже нiхто ще не валявся голий. Ще нiколи було усiм. Були ми всi тодi трудящi чи малi. Дiвчата не купалися навiть у свято, соромлячись скидати сорочки. Чоловiкам з давнiх-давен не личило купатись за звичаєм. Жiнки ж боялися водою змити здоров'я. Купались тiльки ми, малi. Була тодi ще дiвкою Десна, а я — здивованим маленьким хлопчиком з широко розкритими зеленими очима. Благословенна будь, моя незаймана дiвице Десно, що, згадуючи тебе вже много лiт, я завжди добрiшав, почував себе невичерпно багатим i щедрим. Так багато дала ти менi подарункiв на все життя. Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березi, що пив у незабутнi роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоïх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоïх човнах i казання старих про давнину, що й досi, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити отi зорi навiть у буденних калюжах на життєвих шляхах. 1942 —

Метки ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА, ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО, Стислий виклад твору, Скорочено, Уривки, ЛIТЕРАТУРА XX СТОРIЧЧЯ, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация