УКРАÏНА В ОГНI



Категории Олександр Довженко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Одного тихого лiтнього дня у садочку зiбралася родина колгоспника Лаврiна Запорожця i тихо спiвала улюблену материну пiсню Ой пiду я до роду погуляти. Шумить, гуде Тополiвка. До Лаврiна приïхали гостi — сини Роман, лейтенант прикордонних вiйськ, Iван, артилерист, Савка, чорноморець, Григорiй, агроном, Трохим, батько п'ятьох дiтей. I дочка Олеся — всьому роду втiха. Тиха, без єдиноï хмаринки на чолi, майстериця квiтiв, чарiвних вишивок i пiсень. Усi спiвали, а в матерi Тетяни Запорожчихи життя нiби пропливло перед очима — i горе, i радощi, i турботи, i невпинна праця на велику родину з дрiбними дiтками. Вона радiла, що нарештi побачила всiх укупi — за стiльки рокiв дiти з'ïхалися разом пошанувати ïï п'ятдесятип'ятилiття. Нiхто не мiг уявити навiть, яка бiда пiдкрадається до сiм'ï. Мати з плачем i смутком проводжала своïх синiв на вiйну, i ïï стогiн потонув у морi людського плачу i скорбот, у розлуках, у ревi моторiв. А по шляху на схiд вiд'ïжджали грузовики з людом, що тiкав вiд фашистськоï навали. Селяни, прив'язанi тисячолiтнiми узами до землi, дивувалися i лютували, чому всi тiкають, а втiкачi дивилися на тих, хто лишався, й собi дивувалися, чого вони не тiкають, i говорили, що, мабуть, нiмцiв чекають. А в цей час бiля холодноï криницi край села стояла Олеся, смутна йтиха, якi всi дiвчата в тi часи на нашiй на кривавiй Украïнi. Бiйцi пили в дiвчини з вiдра воду, i, прощаючись, вiдходили. Грузовики ревли по дорогах, везучи бiженцiв, яким вiд страху i вiдчаю здавалося ворожим усе, що не ïхало з ними. Тi, що лишалися, проклинали i питали, на кого ж вони ïх лишають. Тетяна Запорожчиха полола город, поки ÏÏ не прострочило кулеметом з ворожого лiтака. Горять жита, топчуться людьми та пiдводами. Бiгають бездомнi конi та корови. Ревуть аероплани i скидають бомби. Лаврiн довiз своïх синiв до переправи. Аж тут стали бомбардувати мiст. Брати Запорожцi кинулися врозтiч, лише Савка залишився на возi. Через хвилину впав мертвим. Батько зблiд i крикнув синам, щоб iшли за мiст, а сам повернув додому. Конi летiли житами, а Лаврiн плакав на грудях мертвого сина. Воза зупинили нiмецькi диверсанти, викинули Савку, забрали коней i поïхали, смiючись. Олеся дивилася на шлях. Вона не була звичайного дiвчиною. Вона була красива i чепурна. Олесею пишалася вся округа. Бувало, пiсля роботи, вечорами, вона, як птиця, ну так же багато спiвала коло хати на все село, так голосно i так прекрасно, як, мабуть, i не снилось нi однiй припудренiй артистцi з орденами. А вишивки Олесi висiли на стiнах пiд склом в європейських музеях: в Лондонi, в музеï Альберт — Вiкторiя, в Парижi, в Мюнхенi i Нью-Йорку, хоч вона про це й не знала. Учила ïï мати всьому. Була Олеся тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою i бездоганно вихованою хорошим чесним родом. Легковажнi хлопцi трохи соромились Олесi, вважаючи ïï за горду i неприступну... Бiйцi пили воду i похмуро вiдходили далi. На Олесю нахлинула така хвиля гострого болючого жалю до себе, що вона зважилася на нечуваний, небачений нi в селi, нi в усiм народi вчинок, який пiдказав ïй грiзний, незвичайний час i пiдсвiдома мудрiсть, iнстинкт роду. До Олесi пiдiйшов один з останнiх бiйцiв, танкiст Василь Кравчина з — пiд Кам'янця — Подiльського. Був вiн добрий кремезний юнак... Здоровi темнi руки, патьоки на шиï i скронях i зморшки на чолi також не по лiтах. Боєць напився води i хотiв iти, але Олеся його зупинила. Слухай, — сказала Олеся, — переночуй зi мною. Вже наступає нiч... коли ще можна, чуєш?.. Вона поставила вiдро i пiдiйшла до нього: — Я дiвчина. Я знаю, прийдуть нiмцi завтра чи пiслязавтра, замучать мене, поругаються надi мною. А я так цього боюся, прошу тебе, нехай ти... переночуй зi мною... — При останнiх словах голос Олесi затремтiв i неначе погас. — Я не можу ночувати з тобою, — сказав Кравчина чесно i одверто.- — Я в танку горiв позавчора пiд бомбами. Я не герой. — Ти наш. — Я одступаю. Тiкаю. Броня тонка. Я покидаю тебе. Зрозумiй мiй сором. Я не герой. — Ти нещасний. I я нещасна. Пойми ж i ти мене. Глянь, що робиться. Я хочу згадувать тебе усе життя, а не отих мерцiв, що вже пливуть Десною. Останься, правда! Олеся дивилася на танкiста з такою довiрою i мольбою, що вiн замовк i не зводив з неï очей. Вiн дивився на неï, чужу, невiдому, випадкову, аби нiколи вже потiм нi на одну годину нiгде не забути ïï, аби понести ïï, оцю дiвчину, в своєму серцi через усi боï, через усi вогнi. I Кравчина погодився. Вони пiшли до хати. Мати Олесi була в цей час у лiкарнi, а батько повiз братiв. Юнак i дiвчина соромилися один одного. Олеся запросила Василя за стiл, нагодувала. Принесла води помитися. Довго стелила чисту постiль, принесла квiтiв. Якийсь хвилюючий сором все ж таки сковував i не покидав його, а ïï неначе нi. Вона i соромилась, i нi... Вона сповняла свiй, однiй лиш ïй начертаний закон. Потiм Олеся притулила Василеву руку до свого серця i сказала, що нiколи його не забуде. Попросила, щоб i вiн промовив такi слова... Над самою хатою ревла зграя ворожих лiтакiв, а над шляхом голосила розлука. Хтось стукав у дверi сусiдньоï хати. На порозi став лiтнiй чоловiк Купрiян Хуторний. Вiн побачив синiв, якi втекли з фронту. Грiзно спитав: За-щитники отечества? Хлопцi почали розповiдати, що все пропало — генерал застрелився, мости пiдiрванi. Батько сказав, що не пустить ïх, дезертирiв, на порiг, адже вiн царя захищав, не тiкав, а вони свою владу вiдстояти не можуть. Олеся прощалася з Василем. Вона щасливо плакала i шептала, що коли станеться так, що вони житимуть удвох, то нiколи за все життя не скажуть один одному поганого, слова, навiть не подумають злого. Василь обiцяв знайти, вiдвоювати ïï. I сказав: Яка б ти не була, я вернусь до тебе. Хай ти будеш чорна, i хвора, i понiвечена ворогом, хай посивiєш ти вiд горя i слiз i побiлiє твоя коса, хай ритимеш ти шанцi проти мене, i плестимеш колючi нiмецькi дроти проти мене, i сiятимеш для ворога хлiб пiд нагаями, ти зостанешся для мене прекрасною, як i зараз прекрасна ти, — дивуючись своïм незвичайним словам. Юнак пригорнув дiвчину сильними великими руками i додав, що коли станеться так, що вiн буде убитий, то все одно повернеться до неï: Я пам'ятником стану з бронзи у твоïм селi, отам ось за вiкном! Я зрозумiв, Олесю, — стежка назад до тебе є одна, один є шлях. Шлях геройства. Прийшов до неï непотрiбний, млявий, а тепер для нього вiдкрилися свiт i мета в життi. Рано — вранцi хлопець i дiвчина попрощалися. Фашисти вторглися в село. Вони привiтно вiталися, а потiм забирали продукти, висаджували дверi, рiзали свиней. Жартували з хазяйками, а тодi стрiляли в них. Два нiмцi, не соромлячись, скинули одежу i велiли Купрiянисi випрати ïï. Жiнка образилась i хотiла вiдмовитися, а син — дезертир кинувся умовляти, кажучи, що ïï за це можуть убити. Тут вбiгла дочка Христя i сказала, що нiмцi забрали корову. Батько з гiркотою вiдповiв, що раз нас завоювали, то тепер ïхнє право. Ще й вас поженуть, як бикiв на бойню, ще будете ви один одного пороти та стрiляти, коли не вмiли шануватися. Буде ще вас i по Нiмеччинах, i по Туреччинах. Менший син Павло з досади вибiг надвiр, а там за його переляканим товаришем Iваном Гаркавенком бiгли нiмцi i стрiляли. Хлопцi хотiли втекти, але ïх пiймали, побили i, дiзнавшись, що вони дезертири, дали гвинтiвки та поставили стерегти гармати. У Києвi бенкетувало офiцерство Адольфа Гiтлера. Сюди прилетiв сам гауляйтер Кох. У своïй промовi вiн проголосив смерть слов'янству, демократiï i нацiональним меншостям, євреям. Кожному солдатовi вiн обiцяв сорок п'ять гектарiв землi украïнськоï. Старий полковник нiмецькоï розвiдки Ернст фон Крауз простяг своєму синовi лейтенанту Людвiгу Краузу жменю землi i сказав: На, ïж! Цю землю можна ïсти! Людвiг стиснув землю в жменi й лизнув ïï язиком. Це був расовий гiтлерiвський пес останньоï формацiï, жорстокий, лихий мерзотник, герой шибениць, масових палiйств i Ґвалтувань. Цей темний неук не раз ошарашував навiть свого старого вовка — батька одчайдушною своєю рiшучiстю i брутальною винахiдливiстю в розправах з ворогами iмперiï. Часом старий Крауз жахався свого виродка, проте нiмецька батькiвська сентиментальнiсть i давня жадiбнiсть мрiйника завоювань заспокоювали його i радували. Батько й син стояли серед поля i милувалися ним, як своєю власнiстю, але раптом старий фон Крауз сказав, що це страшна земля. Цей народ не так просто знищити. Вiн тiкав од нього у вiсiмнадцятому, його життєздатнiсть i зневага до смертi безмежнi... Так не пiдкорятися i так умирати, як умирають украïнцi, можуть лише люди високоï марки. Коли я дивлюсь на ïхню смерть, я завжди тремчу од жаху.... Фашистськi офiцери якраз проïжджали село, в якому вiшали людей. Машина стала. Кати збиралися повiсити старого пасiчника Запорожця, бо його бджоли закусали чотирьох нiмецьких солдат. Фон Крауз захотiв дiзнатися, що думає пасiчник перед смертю. Той вiдповiв, що справа ïхня програна, раз вони бояться таких старих, як вiн. Побачивши вiйськовополонених, дiд Запорожець закричав: А, посiпаки! Потяглися, щоб вам добра не було!.. Не встигла вiйна початися, вже здалися, покидали зброю! Вже повзете в неволю. А ворог з жiнками регоче... Вiшайте мене, душогуби! Щоб бодай хоч не бачили моï старi очi.... Людвiговi стало страшно, але батько сказав, що i в цього народу є слабке мiсце, ахiлесова п'ята: Цi люди абсолютно позбавленi вмiння прощати один одному незгоди навiть в iм'я iнтересiв загальних, високих. У них немає державного iнстинкту... Ти знаєш, вони не вивчають iсторiï. Дивовижно. Вони вже двадцять п'ять лiт живуть негативними лозунгами одкидання бога, власностi, сiм'ï, дружби! У них вiд слова нацiя остався тiльки прикметник. У них немає вiчних iстин. Тому серед них так багато зрадникiв... От ключ до скриньки, де схована ïхня загибель. Нам нi для чого знищувати ïх усiх. Ти знаєш, якщо ми з тобою будемо розумнi, вони самi знищать один одного. Людвiг сказав: Ми будемо нищити ïх, поскiльки кожний солдат мусить убить ворога. Я зрозумiв тебе. Дальше вони самi будуть нищити один одного! Я роздiлю ïх, куплю, розбещу!
— Я бачу, хлопчику, тебе дечому навчили. ïх треба розбити, поки вони не очухались од своïх помилок. Якщо ж не встигнем — ми пропали. — Фатер, я ïх озброю! Я дам одному брату зброю, другому нi, от вони й вороги до смертi. У клунi Купрiяна Хуторного зiбралися товаришi його синiв, якi дезертирували з армiï. Це був своєрiдний клуб загублених душ. Вони пили горiлку, грали в карти i проклинали свою долю. Однi говорили, що повернуться своï i пострiляють ïх, як собак, iншi заперечували, що повернуться нашi вiйська, мабуть, не скоро. Обговорювали чутки, що Украïна буде самостiйною, а земля — у приватнiй власностi. Старий Купрiян втрутився i сказав, що все це, може, й буде, тiльки ïх не буде — поб'ють один одного. I порадив доганяти армiю, поки не пiзно. Раптом вбiгла дочка Купрiяна Христя i перелякано сповiстила, що ïхнiй Павло завербувався в полiцiю, уже йому й рушницю дали. Аж ось ввiйшов i Павло з товаришем. Батько у вiдчаï кинувся на нього з кулаками, але той затулився зброєю. I почав виправдовуватися, що його примусили пiд страхом смертi, — не вiзьме вiн цiєï зброï, те зробить хтось iнший. Купрiян суворо картав хлопцiв, адже вони зрадили присягу, у них в роду не було боягузiв. Несподiвано вiн схопив зброю у Павла, рушниця вистрiлила i смертельно поранила його. Тут нагодилися нiмцi. Старший син Микола, поранений у руку, кинувся тiкати, за ним побiгли ще кiлька товаришiв. Зупинилися аж у яру, думаючи, куди податися. Микола вирiшив iти до партизанiв, а хлопцi повагалися трохи (якось, мовляв, буде!) i пiшли додому. У грiзну годину життя свого народу не вистачило у них нi розуму, нi великостi душi. Пiд тиском найтяжчих обставин не одiйшли вони на схiд зi своïм великим товариством. Звиклi до типовоï безвiдповiдальностi, позбавленi знання урочистоï заборони i святостi заклику, млявi натури не пiднялися до висот розумiння ходу iсторiï. I нiхто не став ïм у пригодi зi славних прадiдiв iсторiï, великих воïнiв, бо не вчили ïх iсторiï. Не помогли й близькi рiднi героï революцiï, бо не шанували ïх пам'ять у селi. Серед перших ударiв долi загубили вони присягу свою, бо слово священна не дзвенiло в ïх серцях урочистим дзвоном. Вони були духовно без -збройнi, наïвнi й короткозорi. Коли хлопцi зрозумiли, що помилилися, було вже пiзно — всi вони повисли на нiмецькiй шибеницi рядочком. Нiмцi оголосили збори села. Олеся просила батька йти швидше, бо його можуть убити за непокору. Запорожець велiв залишити його самого, зняв з покуття портрет Сталiна.
— Прощайте, товаришу. Не думали ми з вами, що так вийде, та сталося, — не малою, великою кров'ю на [своïй] територiï, — тихо промовив вiн до портрета. — Що буде з народом нашим? Виживе вiн чи загине, що й слiду не стане нiякого? Розженуть його по каторгах та по лiсах, байраках та гнилих болотах, як вовкiв — сiромах, та натруять одне на одного, так що й живi завидуватимуть мертвим. Горе нам... Народ безсмертний, ви казали, товаришу мiй. Ой, важке наше безсмертя! Важка доля народна... чую смерть. Лаврiн попрощався з дочкою i пiшов на збори. Фон Крауз, проголошуючи промову, сказав, що тих, хто тiкає в лiси, нападає на полiцаïв, вiн буде нещадно знищувати. Велiв обрати старосту села. Нiхто не згоджувався. Тодi людей загнали по шию у воду i почали стрiляти над головами. Запалали кiлька хат у селi. Стояли селяни довго, померзли, ледве трималися. I почали просити Лаврiна Запорожця прийняти грiх на душу, стати старостою. I Запорожець вирiшив урятувати село, погодився. Раптом вийшов якийсь чоловiк i сказав, що Лаврiна обирати старостою не можна, бо той голова колгоспу, в нього п'ять синiв у Червонiй Армiï i всi комунiсти. Запропонував себе, бо втiк аж iз Сибiру, куди його вислали, перейшов лiнiю фронту i бiльше годиться для такоï посади. Люди з подивом упiзнали куркуля Григорiя Заброду. Фон Крауз дещо спитав у нього i вирiшив призначити Заброду начальником полiцiï, бо там потрiбна пiдла i жорстока людина. Минали днi i ночi в загравах пожеж. О украïнська земле, як укривавилась ти! Рiки кров'ю поналивано, озера слiзьми та жалем... Степи гнiвом утоптано, та прокляттям, та тугою i жалем. Вiдступало вiйсько. Пораненi просили на шляху пiдвезти. Але холоднi, злi шофери, здавалось, не бачили нiчого на дорозi. Не бачили й пасажири. Чимало серед них було нiкчемних людей, позбавлених глибокого розумiння народноï трагедiï. Недорозвиненiсть звичайних людських вiдносин, скука формалiзму, вiдомственна байдужiсть чи просто вiдсутнiсть людськоï уяви i тупий егоïзм котили ïх на державних гумових колесах мимо поранених. Василь Кравчина, поранений в руку, вiдступав по дорозi з бiйцями. Його душу розтинали тяжкий сором i гнiв. Вiн вiдчував себе винуватим перед людьми. Воєнторгiвцi, радо махаючи руками, вiд'ïжджали у безпечнi мiсця. Душi у цих людей були малесенькi, кишеньковi, портативнi, зовсiм не пристосованi до великого горя. Вони виросли в атмосферi легкого успiху i радощiв. Тому без найменших мук совiстi кидали поранених i котили на схiд. У районному мiстi, серед метушнi i загальноï розгубленостi вбiгли до голови Лиманчука двi дiвчини. Вони питали, чи буде мiсто здане i що ïм робити, може, тiкати? Лиманчук накричав на них, сказав, що вони, мабуть, ворожi агенти i сiють панiку. Мiсто здане не буде. Саме тут зайшов Василь Кравчина i сказав, що неправда, вiйська покидають мiсто, порадив тiкати якнайшвидше. Голова, рвучи секретнi папери, закричав на нього: Хто ви такий, ви знаєте що за це?.. Цей дiяч був великим любителем рiзних секретних паперiв, секретних iнструкцiй, постанов, рiшень. Це пiдвищувало його авторитет в очах громадян мiста i надавало йому досить довгi роки особливоï респектабельностi. Вiн засекретив ними свою провiнцiальну дурiсть i глибоку байдужiсть до людини. Василь, пригадуючи свою дорогоцiнну долю — Олесю, звернувся до дiвчат: Тiкайте, сестри моï, тiкайте! Бо прийдуть нiмцi, понiвечать вас, заразять хворобами, поженуть у неволю, а цей незгораємий шкаф, — показав Василь на голову, — що збирається тiкати, повернеться потiм та й судитиме вас за розпусту. На дорозi Кравчина просив офiцера, що ïхав на напiвпорожньому грузовику, забрати дiвчат i поранених, але той одмовляв, що не може, бо у нього там секретнi речi. Так i поïхав, нiкого не взявши. Дезертири, запряженi в ярма замiсть коней, орали землю, проклинаючи свою долю. ïх поганяв староста Мина Товченик. Олеся просила батька заступитися за людей, але вiн суворо вiдповiв: Якщо не хочуть орати, нехай iдуть боротися з ворогом, гнати його зi своєï землi. Раптом хтось постукав, увiйшло двоє незнайомих людей. Запорожець став пошепки з ними розмовляти про щось. Дивне щось дiялось. Люди орали, сiяли, молотили, але хлiба не було. Пропадала худоба. Фон Крауз злився, катував народ, але так нiчого i не мiг добитися. Все мовчало... Вiн прийшов до Запорожця i став розпитувати, де ж дiвається хлiб i молодi хлопцi з села. Сказав, що доведеться вiшати. Лаврiн, бажаючи врятувати людей вiд цього, склав список молодi, яку нiмцi можуть вiдправити до Нiмеччини на обороннi роботи. На другий день Христя Хуторна докоряла Олесi за несправедливiсть, бо батько дочку в список не записав. Заброда стояв перед фон Краузом i тремтiв. Вiн намагався доказати, що не вiрить Запорожцевi, бо в списку для вiдправки Олесi немає. Лаврiн усе чув за дверима, увiйшов i сказав, що помилково не вписав дочки, пожалiв, але тепер просить внести i ïï прiзвище, адже сила прикладу — велике дiло. Заброда вважав себе переможеним. У хатi старости крик i плач. Олеся не вiрить, що i ïï записано самим батьком. Мати у розпачi. У хату зайшов Мина Товченик, i Запорожець передав йому листа, сказавши, що вiд нього залежить доля багатьох людей. Тетянi, дружинi, звелiв провести дочку на станцiю i не вертатися бiльше додому, бо всяке може трапитися. Мина Товченик прийшов додому, пообiдав, а синовi, полiцаю Устимовi, звелiв запрягти коня. Жiнка спитала, що це у нього за папiр у шапцi. Сина та його товариша зацiкавило, куди це Мина зiбрався. Непомiтно вони викрали листа i залишили оселю. Олеся прощалася з матiр'ю, вiдчуваючи, що це назавжди. Тетяна За-порожчиха тужила i говорила, що молитиметься за доньку зорями вечiрнiми i ранешнiми, просила завжди вiрити й надiятися, що б не трапилося. Волали з розпачу люди, грав оркестр. Поïзд рушив. До Запорожчихи пiдiйшов полiцай Iван Гаркавенко i сказав ïй, щоб вона тiкала, бо заарештовано ïï чоловiка. Коли перед фон Краузом поставили побитого i знесиленого Лаврiна Запорожця, вiн оскаженiв вiд лютi i спитав: Так це ти зiбрав сотню юнакiв i дiвчат, щоб вiдправити ïх в партизанський загiн, i послав того листа? Лаврiн зiзнався, що вiн просив партизан знищити по дорозi охорону i забрати до себе молодь. Фон Крауз повiдомив, що молодь i дочка виïхали до Германiï, хата його спалена, а жiнка вбита. I спитав, чи вiн нещасний, страждає? Запорожець сказав, що нi, вiн просто ненавидить фашистiв. Фон.Кра-уз запропонував по-доброму повiдомити про мiсцезнаходження партизан. Тодi його не мучитимуть, i його вiдправили на нiч за дрiт. Табiр нiмцi зробили у проваллi за селом. Пiд осiннiм холодним небом вiн здавався кладовищем розритих могил. Хоч невiльники позалазали в нори i клацали зубами вiд холоду, над табором лунала пiсня про чайку — небогу, що вивела чаєнят при битiй дорозi. За колючим дротом плакав Лаврiн Запорожець. Вiн думав про те, що його муки, смерть його дiтей нiчого не значать, коли гинуть цiлi родини й роди, тисячi людей, цiлий край... Раптом його хтось покликав. Це Мотря Левчиха принесла йому хлiба, картоплi та груш. Просила з'ïсти самому, щоб уранцi бути сильнiшим. Левчиха вибiгла з кущiв, хотiла покласти клунок, але тут пролунав пострiл вартового, i жiнка впала мертва. Лаврiн хотiв дотягтися до вузлика, але над ним став Заброда з автоматом. Запорожець запитав з ненавистю, чи це вiн убив жiнку, але той вiдмахнувся. Що там Левчиха, йому ось давнього свого друга жаль. Адже пiд муками вiн розкаже все, але буде пiзно. То, може, все ж скаже, де партизани? Лаврiн вiдповiв, що вiн на ньому землi собi не заробить. I чоловiки кинулись один на одного через колючий дрiт. Зчепилися i душили один одного, виказуючи своï давнi кривди i ненависть. Билися й говорили довго. Пiд час цiєï бiйки дрiт порвався. В'язень був майже на волi. Але з — пiддерева вискочив Людвiг Крауз, витягуючи маузера. Запорожець блискавично скочив i вбив офiцера одним ударом кулака. Взяв Забродин автомат i гукнув людям, щоб тiкали. Всi невiльники пiднялися i, поваливши дрiт, побiгли. Вдарили автоматнi черги. Запорожець просив людей не зупинятися, бо пропадуть. Захопленi подихом свободи, кидалися в Десну i перепливали ïï навiть тi, хто не вмiв плавати. Олеся i Христя бiгли по мiстечкових провулках бiля станцiï, намагаючись втекти вiд сторожi. ïх пiймали i побили. Уночi дiвчата знову тiкали з поïзда на ходу, довго бiгли. За ними гналися i стрiляли. Коли втiкачки зовсiм вибилися iз сил, вони стали i пiдняли руки вгору. ïх знову вiдправили поïздом у неволю. На однiй станцiï ïхнiй ешелон став поряд з iншим, у якому теж везли полонених чоловiкiв. Один парубок жартома зачепив дiвчат, але Христя обрушила на нього такий потiк свого гнiву й болю за те, що ïх вiддали без бою в наругу фашистам, що той аж отетерiв вiд несподiванки. Поïзд рушив. Христя шептала подрузi, що ненавидить чоловiкiв за погану вiйну, за слабкiсть. Олеся сказала, що не треба шукати тепер винних, а треба пам'ятати про своє призначення жiнки i виконати його: Ми жiнки, Христе. Ми матерi нашого народу. Треба все перенести, треба родити дiтей, щоб не перевiвся народ. Глянь, що робиться. Множество мiльйонiв гине. За це ж вони вмирають, нашi, як би там не бились. Я вiрю, Христе, вiрю! Нiзащо не буде по — нiмецьки, нiзащо! Хтось крикнув, що це остання украïнська станцiя, i вагон заплакав, затужив. Олеся i Христя знову втекли. Христя кинулася перепливати рiчку, а Олеся не вмiла плавати. ïï схопили жандарми. Фон Крауз жорстоко помстився за смерть сина. Вiн спалив село i перестрiляв усiх жителiв. Не стало прекрасного села. Не стало нi хат, нi садкiв, нi добрих лагiдних людей... Нiкому було нi плакати, нi кричати, нi проклинати. Але ось у спалене село в'ïхав невеликий кiнний партизанський загiн на чолi з Романом Запорожцем. М'який, веселий чоловiк став тепер воïном, безстрашним месником, подiбним до прадiдiв своïх, iм'я яких вiн носив. За його голову покладена була фашистами висока цiна. Мандруючи в глибокий рейд, Роман заскочив до рiдного села. Але жодна душа не озвалася до нього. Пiдiйшов командир до погреба, вiдчинив ляду i погукав. До нього обiзвалася мати, яка лежала серед трупiв. Обiзвалася — i вмерла. На другий день повстав увесь район. Фон Крауз схопився з лiжка i затремтiв вiд жаху. У мiсто ввiрвався загiн Романа Запорожця. Вороги тiкали, вiдстрiлюючись, а молодь приєднувалась до партизанiв. У рiвчаку за селом п'ятеро полiцаïв пили горiлку i думали, що ïм ро; битидалi. З нiмцями залишатися небезпечно, тому дорога одна — до партизанiв. До партизанськоï застави прийшла жiнка i стала просити, щоб взяли до себе ïï сина — полiцая, бо пропаде. Сам вiн боïться йти. Партизани погодилися взяти Устима Товченика заради матерi. Обiцяв вiн чесно воювати, а мати почастувала його ще й добрим дрючком по спинi. Полiцая ж Iвана Гаркавенка не хотiли приймати до себе, бо дуже фашистам прислужувався. Той просився й молився, але горе застилало очi людям. Вони згадали вбитих рiдних, спаленi хати, себе — загнаних облавами фашистiв — i кинулись бити полiцая. Потiм звели рушницi... Раптом з лiсу двоє партизанiв вивели якогось чоловiка. Це був Лаврiн Запорожець. Усi впiзнали тополiвського старосту, стали обурюватись, що вiн людей у ярма запрягав, пiвсела продав нiмцям, ще й свою дочку. Стали питати, яким судом його за це судити, а вiн сказав: Щоб судили по закону народного лиха. Партизани лютували. Лаврiн Запорожець побачив свою смерть i промовив: Що ж, вбивайте, доставте радiсть полковнику Краузу! Хiба те, що сталося зi мною, з селом, не тяжче смертi у сто крат? Партизани притихли. Багато рiзних думок, почуттiв, спогадiв розбудили в них цi слова Запорожця. Перед ïх духовним зором виникла раптом вся Вкраïна в огнi, у множествi страждань i тяжких протиречивих трагедiйних стикiв. Велика нещаслива земля! Згодом почулися голоси. Це були партизани з — за Днiпра. Командував ними Роман Запорожець. Вiн запитав, що це пiддеревом за зрадник. Лаврiн вiдповiв, що це вiн, його батько, i впав непритомний. У Берлiнi йшов торг украïнськими дiвчатами. Нiмцi i нiмкенi пiдходили до Олесi, торкалися ïï руками, повертали. Дiвчину взяла дружина Ернста фон Крауза. Василь Кравчина лежав у польовому госпiталi на операцiйному столi i марив Олесею. Його, опеченого i пораненого, витягли з палаючого танка. Минуло лiто. Василь знову в бою. Вiн лежить перед танком, поливає противника вогнем з автомата i падає, пiдiрваний вибухом ворожоï гранати. Кравчина знову на хiрургiчному столi, який здригається вiд вибухiв, i знову кличе Олесю. До Олесиноï кiмнати увiйшла фрау Крауз i наказала розповiсти про своє полтавське село, де нiмкеня сподiвалася одержати землю. Олеся плакала i розказувала про тиху рiчку, верби, лiлеï. Раптом почувся дзвiнок. Дружина фон Крауза i невiстка кинулися в недоброму передчуттi. Це був лист про загибель Людвiга. Жiнки заревли, а потiм прибiгли до Олесi i кинулися на неï. Ледь живою дiвчина вирвалася вiд них i вистрибнула у вiкно. Вона йшла додому. Сила, що несла ïï на схiд, на Вкраïну, була надзвичайна, ïï несла мудра невмируща воля до життя роду, оте велике й найглибше, що складає в народi його вiчнiсть. Вона була вже не красива, не молода, не чорнява. У неï було сиве волосся i бруднi, вимученi руки, з усiма слiдами холоду, голоду, лiсу, байракiв, земляних ям i нужди. Не питайте, якою цiною добралася вона додому. Бо тодi ви розстрiляєте ïï за аморальнiсть. ...Найбiльша мудрiсть в таких гiрких дiлах — слiдувати за природою, що послала людинi щастя забуття лихого в доброму часi. Ясна нiч. Навколо бур'яни i печища обгорiлi. Олеся у своєму рiдному селi. Вона на колишньому ïхньому подвiр'ï нюхає пучечок сухих материних гвоздик, якi знайшла в пiчурцi. Раптом ïй почулося, нiби ïï хтось кличе. Це була Христя. Дiвчата кинулися в обiйми одна однiй i голосно заплакали. Христя була зi зброєю, i Олеся спитала, чи вона не партизанка. Христя вiдповiла, що вона жiнка фашистського ката, iталiйця Пальми. Спитала, чи пригадує Олеся, як вони розлучилися? Попросила простити ïï, бо вона забула, що ïï подруга не вмiє плавати. Христя перепливла рiчку i впала напiвмертва. А потiм уже пригадує себе гарно вдягненою на вулицi невеликого мiста. До неï пiдiйшла зла нiмкеня i вдарила по щоцi. Потiм ударила смаглявого офiцера... Полковник фон Крауз увiйшов до штабу карного iталiйського загону темний, як нiч. Вiн викликав капiтана Пальму i спитав, чи правда, що його вдарили на вулицi по щоцi. Запитав ще про дружину. Пальма повiдомив, що одружений з украïнкою не тому, що любить, а щоб мати красивi стосунки з жiнкою. (Коли батальйон залишав мiсто, Христя втекла). Фон Крауз картав iталiйського офiцера, звертався до його моралi, вiдданостi справi. Але той сказав, що вiйна убила всяку мораль, тому не буде тут переможених i переможцiв, залишуться лише загинулi та вцiлiлi. Фон Крауз пообiцяв розстрiляти його як провокатора, спитав, який дурень йому таке сказав. Пальма вiдповiв, що так сказав фюрер. Тодi фон Крауз голосно заявив, що Гiтлер говорить дурницi народовi, особливо у тяжку годину. Це вiн мiг дозволяти собi до Сталiнграда, але пiсля Сталiнграда, де вiн погубив цвiт нашоï нацiï... Раптом з печi почувся голос Мини Товченика: Iстинна правда. Тепер вiн, мабуть, здорово там пiджав хвоста, собацюга! Що його сiпнуло за язика, хто його знає. Мину стягли з печi i поставили перед полковником, думаючи, що це партизанський шпигун. Стали допитуватися, де Запорожець. Мина вiдповiв: Де кущ, там i Запорожець, де лiс, там i тисяча... Його звелiли повiсити. Коли Товченика вивели в темнi сiни, вiн раптом упав, вкусив жандарма за ногу i проскочив назад у хату, сховавшись на печi. Жандарми в темрявi перестрiляли один одного. Товченик сидiв на печi i ледь стримував кашель. Але не витримав. Нiмцi кинулися до печi. Мина згадав чарiвне i страшне для ворогiв слово та й закричав з усiєï сили: Партизани! А пiд вiкном i справдi зчинилася стрiлянина. Фон Крауз вистрибнув у вiкно, а Товченик уже доповiдав Лаврiну i Роману Запорожцям про обставини. Коли прокурор партизанського загону Лиманчук дiзнався, що партизани захопили жiнку капiтана Пальми, вiн страшно зрадiв i зараз же заочно присудив ïï до розстрiлу, як пiдлу зрадницю. Вiн недавно прибув з Великоï землi з високою мiсiєю чинити суд над вiдступниками. ..Був людиною великоï кришталевоï чесностi i такого ж душевного холоду, який помагав йому не втрачати, як вiн казав, лiнiï нi за яких обставин... Командир загону не захотiв утверджувати вирок прокурора, поки не вчинить допит зрадницi. Христя йшла, i страшнi, образливi слова глушили ïï, не давали дихати. На питання вiдповiдала чесно й одверто, i це збивало Лиманчука з пантелику, викликало антипатiю. Прокурор почав ïï соромити, звертатися до ïï гiдностi й честi, патрiотизму. Зрозумiвши, що живою ïй звiдси не вийти, вона у вiдчаï питає: Чому я виросла не горда, не достойна i не гiдна? Чому в нашому районi до вiйни ви мiряли дiвочi нашi чесноти головним чином на трудодень i на центнери буряковi? I сказала, що пам'ятає, як товариш прокурор тiкав через ïхнє село i сказав, щоб не задавала провокацiйних питань — чи займе ворог село. Так i залишилася пiд нiмцем. А знаючи, може б, втекла вiд них. Тепер вiн чистий, а вона — нi, i хоче вмерти. Життя покарало ïï так, що гiршоï кари й не придумаєш. Аж тут втрутився командир, розпитав дiвчину, чия вона i звiдки; виявилося, що це дочка Купрiяна Хуторного з Тополiвки. Командир вирiшив допитати ïï ще сам. Вiдвiв у лiс i сказав, щоб вона не ображалася на партизан, адже ненависть додає ïм сили в боротьбi. Спитав, чи вона не шпигунка. Якщо так, то розстрiляють тихенько, щоб не мучилась у своïй зрадi. Коли ж нi, то хай живе i помститься вороговi за всi кривди своï i народнi. Таку iсторiю розказала Христя Олесi. I почала розпитувати подругу, але та пообiцяла розповiсти iншим разом. I додала, що у неï iнша вдача — вона м'яка, не войовнича, зло в нiй не тримається, вона все прощає. I подруги розiйшлися своïми дорогами. Нiмцi вiдступали, пiдпалюючи хати, через село, вивозячи тих, хто не встиг сховатися. Нашi вiйська ïх наздоганяли. Вони ще не вiдiйшли вiд запеклого бою. Але, дивлячись на людей, що вилiзали з ям та погребiв, плакали, не соромлячись своïх слiз. I багато благородноï працi, багато ласки, добра i доброï згоди треба збагнути, знайти i принести в життя, щоб загоïти якось душевнi калiцтва i рани людськi. Людям хотiлося жити. Хотiлося забути про страшне по великому закону життя й по незламнiй силi свого характеру хлiборобiв, що звикли тисячолiттями до сiяння, до життєтворення у всьому, що може жити i рости. Не догорiли ще пожари, а люди кинулись вже до роботи. Уже копалися в городах. Жiнки дiстали вже з прихованих вузликiв рiзне насiння i з пристрастю садили в землю. Якесь насiннячко мочили у водi, причитаючи напiвзабутих молитов на добрий урожай. Лiтнiй селянин ДемидБесараб частував дорогих гостей. У його хатi спинився штаб. Але ось знову прощання, знову вiйська вiдходять. Плач i вiдчай. Розлютований Ернст фон Крауз бив Бесараба стеком по головi, допитуючись, де його сини. I коли Демид сказав, що в Червонiй Армiï, фашистський офiцер наказав його повiсити. Селянин вiдповiв з гордiстю, що тепер не страшно, все одно нiмцi звiдси живими не вийдуть. Фон Крауз схопився за серце, задихаючись вiд злоби. Наказав ввести диверсанта. Це був той же Мина Товченик. Фашист знову вхопився за серце i сказав: Дiйсно, я тебе вже боюся! Ти висадив моста? Товченик вiдповiв, що вiн. Тодi нiмець пообiцяв його повiсити, цього разу вже точно, але Мина сказав, що вiн не боïться, бо невмирущий. I додав: Украïна, щоб ти знав — це ваша судьба. Поки горить як свiчка — Гiтлер дихає, потухне — витягне Гiтлер ноги i ви з ним. Фон Крауз закричав, щоб Товченика негайно повiсили. Коли селяниновi накинули петлю на шию, вiн раптом почав спiвати фашистський гiмн так, що його кати вимушенi були стати струнко i простягти руки для фашистського вiтання. Так Мина виграв кiлька хвилин життя. Доля не зрадила й цього разу — наскочили партизани i врятували його. Запорожцi двома загонами переслiдували старого вовка фон Крауза. Тепер це були вже не тi партизани, що на початку вiйни. Усi випадковi, в'ялi, зайвi люди вiдiйшли, залишилися лише наймужнiшi, якi шлях до перемоги вбачали у жорстокiй помстi. Вже й полiцаï стали тiкати в партизани, сiльськi старости таємно допомагали народним месникам. Як не лютував Крауз, як не палив села, як не мучив дiтей, жiнок, нiщо не допомагало. Ламалися його грандiознi плани i втiкала з — пiд нiг земля, яку можна ïсти. Не раз фон Крауз звертався до портрета фюрера, говорив з ним, копiював його рухи. Це був його iдеал. Полковник писав фюреровi листи з проектами впорядкування Схiдноï Нiмеччини. Саме йому належала iдея модернiзованих фабрик смертi. За це вiн одержав рицарський залiзний хрест з дубовим вiнком i полюбив фюрера ще палкiше. Фон Крауз уже не лiберальничав з селянами — старостами, а творив зони пустель, мертвi зони. Але нiчого не допомагало. I вiн зрозумiв, що це кiнець. Земля мстила йому кожною своєю грудочкою, кожним кущиком i кожною людиною. Запорожцi йому вже снилися. А розплатою за нiмецький хворобливий сон були тяжкi муки у вогнi украïнських дiтей. Отак з вогнем i мечем метався кат украïнськими просторами, поки нарештi не потрапив у полон. I постав перед запорожцями та партизанами у всiй своïй жалюгiдностi, не героєм, а злочинцем. Збагнув усю трагедiю фатерлянду. Пробував виправдовуватися, але Лаврiн Запорожець його не став слухати. Вiн лише сказав, що не врахували фашисти в своïх планах дружби народiв i мужностi захисникiв вiтчизни. Так загинув Крауз. Знову в село входили передовi загони. Люди вилазили з ям i погребiв, питаючи, доки так буде тривати, чи буде ïм порятунок вiд фашистiв. Командир батареï Сiроштан розгнiвався на Мину Товченика за таке питання (бо саме вiн про це спитав), i став його допитувати, що вiн зробив, де i як воював. I сказав, iдо поки вони кров проливали, такi, як вiн, з нiмцями землю дiлили та з жiнками розважалися. Згадав i про свою жiнку, кажучи: Отака й моя баба десь у Вiнницi зосталась. З нiмцями... От, ïй — богу, заберу Вiнницю, голову одрубаю! Цi слова почув Кравчина i сказав своєму бiйцевi: Ти командир, герой, у тебе два ордени i чотири рани. Невже ж ти, проливши кров свою, так не зрозумiв нiчого, хто й що ми? Що не обивателi, не свiдки iсторiï ми, а героï великого грiзного часу? ...Кожен з нас мусить одержати двi перемоги. Перемогу над загарбниками — фашистами, вiтчизняну, спiльну, велику перемогу. I другу перемогу свою малу — над безлiччю своïх недостаткiв, над грубiстю, дурiстю, пробач мене, Сiроштане, над злом, неуважительностю i, до речi, поганим ставленням до жiнки. I, немов бачачи цю перемогу зовсiм близько перед собою як дорогу свою кохану, Кравчина посмiхнувся. За ним посмiхнулися всi люди, що зiбралися тут, а стара Бесарабиха тихо сказала до Сiроштана:Прощати треба один одному бiльше та спiвчувати... Сiроштан стояв, нiби маленький i беззбройний, перед старою жiнкою — матiр'ю, яка винесла стiльки горя. Вiн задумався над своïм життям — чи правильно вiн усе зрозумiв у ньому? Капiтан Василь Кравчина стояв на горбку i спостерiгав за боєм. Побачивши, що пiсля короткого перепочинку ворог знову пiшов в атаку, вiн метнувся до блiндажа i став давати розпорядження артилеристам, наказуючи не вiдступати нi на крок. Такий наказ одержав i Iван Запорожець. Грiм i гуркiт потрясали все. Земля здригалася пiд тягарем залiзного потоку. Колони танкiв, обсадженi десантниками, йшли одна за одною. Шалений огонь гнiву й пристрастi битви надавав бiйцям такоï велетенськоï сили, що важкi гармати вертiлися у них в руках, як iграшки. Здавалося, що перемога близько. Але з — за рiчки вже йшли свiжi нiмецькi сили в обхiд артилерiï. Найбiльш швидких, гарячих i безстрашних Кравчина послав до рiчки. Найпрекраснiша з усiх плинучих рiчок була каламутна й кривава, по нiй пливли трупи й iншi останки страждань. Вiд снарядiв i бомб губився увесь риб'ячий рiд, i пташиний, i звiриний. Такий страшний був свiту бою. Одна лише людина могла витерпiти бiй... Сiм раз сходилися бiйцi з противником i вiдбивали його. Тридцять шiсть ворожих танкiв палало на полi. А ворожих трупiв i не злiчити. Але нiмцi знову пiшли в атаку. Одинадцять разiв вiдбивав атаки Кравчина. Дванадцятий наступ був танковий. Спочатку Кравчина дав команду знищити десант, потiм припинив вогонь, щоб дати можливiсть танкам пiдiйти ближче. Нiмцi були спантеличенi, артилеристи стали розстрiлювати ïх майже впритул. Iз палаючих танкiв вистрибували фашисти. Раптом з неба посипалися тисячi нiмецьких листiвок з отруйною брехнею, де правда так тонко була змiшана з брехнею, що ïï й не помiтиш. Нiхто з воïнiв, гидуючи, не став пiднiмати листiвок, у яких стояло питання За що воюєте, за що вмираєте? Але Кравчина наказав пiдняти папiрцi i подумати над питанням: Так за що ж вони вмирають? I вирiшив сам вiдповiсти людям, можливо, перед ïхнiм останнiм боєм ужиттi. I сказав: Ми б'ємося за те, чому нема цiни у всьому свiтi, — за Батькiвщину. Бiйцiв залишилося мало. Вони обнялися i заплакали, а тодi пiшли вiдбивати тринадцяту атаку. Це була психiчна атака, адже нiмецьке командування наказало своïм солдатам роздягтися, випити горiлки, настояноï на особливому нiмецькому зiллi, i йти в бiй голими з реготом i спiвами грiзних пiсень. Снарядiв в артилеристiв було обмаль, тому Запорожець наказав пiдпустити ворогiв ближче. Командир крикнув: Вогонь! Першi лави напiвбожевiльних нiмцiв були пошматованi, але йшли другi, третi. Не були цi солдати хоробрими чи дужими, вони слiпо виконували наказ. А ще дуже прагнули землi, обiцяноï фюрером. I знайшли в украïнськiй землi свою могилу. Даремно викликав Кравчина батарею Запорожця. Артилеристи вистрiляли всi набоï i полягали спати навiки — вiкiв. Все вiддали. Все до останньоï нитки. Поквиталися з життям, з вiйною, з ворогами на всю силу. Не мудрували, не ховалися по резервах i тилах, не обростали родичами... Не видушували з малих своïх талантiв великоï користi, нехтували талантом, не любили виставляти напоказ нi в цiлому виглядi, нi в пораненому, нi в яких доблестях, мало дорожили своïм... Танки пiшли на батарею Сiроштана. Командир ледве добрався до телефону, викликав Кравчину. Сказав, що ïх закидали мiнами. Кров заливала йому обличчя. Кравчина спробував пiдбадьорити Сiроштана жартом. I наказав вистояти. А стояти не було з чим. Тодi Сiроштан обв'язався мiнами i пiшов на ворожий танк. На третiй батареï пораненi бiйцi заряджали гармату втрьох — бо у них було лише неповних три руки. Закiнчилися снаряди, i ворожi танки почали утюжити окопи. Бiйцi кидалися пiд танки з мiнами, а фашисти, дивлячись у своï записники, кричали ïм здаватися. Нерiвна боротьба закiнчувалася не на нашу користь, як раптом ударив по фашистах полк, що прийшов на допомогу. Окупанти вже протверезiли i ïх охопив страх. Вони побiгли назад i скотилися в рiчку. Та до бою вступали новi ворожi сили i навалилися на полк Запорожця. ...Розпочався небачений по пристрастi удару новий шалений бiй. ...Як билися люди! Немов цiлi столiття незламноï упертостi i бойових щедрот розкрилися раптом в Вер-нигорах, Труханових, Вовках i Якимахах. Рiдна батькiвська земля умножила ïх гнiв i силу бойового запалу. Вони немов уросли в землю, i коли нiмцi були вже зовсiм близько, вони встали як один i пiшли в атаку якраз проти середини грiзного нiмецького валу. Молодий жорстокий нiмецький генерал вирiшив затиснути полк у залiзнi лещата, а потiм знищити поранених i полонених. Кравчина здогадався про маневр противника i наказав бiйцям рухатися вперед не зупиняючись. Солдати зробили неможливе i пробили нiмецький вал, опинившись у тилу прямо перед штабом генерала. Той був вражений таким порушенням правил вiйни i ледве встиг вистрибнути у вiкно. Але дивiзiя його в панiцi тiкала вiд пострiлiв катюш. Один iз ïхнiх пострiлiв знищив залишки дивiзiï разом iз генералом. Партизани довершили справу. Роман Запорожець з батьком в'ïжджав у рiдне спалене село. За ними ïхав обоз, пораненi кричали ура i плакали вiд радостi. Бiйцi величали артилеристiв Кравчини, якi були пораненi, але щасливi, що виконали свою величну мiсiю. Олеся стояла бiля криницi з вiдрами. Проходило вiйсько на захiд. Бiйцi пили воду i весело дякували. Дiвчинi хотiлося бiгти шукати Василя, але щось ïй пiдказувало, що вiн сам прийде до неï. I вiн прийшов. Це був вiн i не вiн... Щось було в ньому iнше, щось незмiрне, невимовне. Василь теж був вражений ïï змiною i сказав: Яка ти красива! — гладячи ïï сиву голову. До спаленоï хати прийшли Лаврiн, Роман, Iван Запорожець. Не було тiльки серед них матерi, дiда Демида, Савки, Григорiя... Стали укупi коло печища i заспiвали улюблену материну пiсню: Ой пiду я до роду гуляти, Таж у мене увесь рiд багатий... Вранцi Олеся знов проводжала на вiйну весь свiй рiд.

Метки УКРАÏНА В ОГНI, ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО, Стислий виклад твору, Скорочено, Уривки, ЛIТЕРАТУРА XX СТОРIЧЧЯ, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
УКРАÏНА В ОГНI