<< Главная страница

ЩОДЕННИК 1941 &MDASH; 1956



Категории Олександр Довженко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал ПЕРША ЗАПИСНА КНИЖКА Обiрванi бруднi румунськi й iталiйськi полоненi солдати кинулися на таких же жалюгiдних нiмецьких полонених i стали бити. Це було огидне видовище i символiчне. Полонених нiмцiв били жiнки i дiти, i конвоïри нiчого не могли вдiяти. Жiнки були злi i страшнi, сама ненависть. Полоненi мовчали, бо знали, що давно вже заслужили ще гiршоï кари. — ...Я тiльки зольдат... — От за це ми тебе i розстрiляємо. Нам не потрiбнi солдати, потрiбнi просто люди. Чим бiльше нiмцi боялися населення, тим бiльше його нищили. Фiлософiя нищення у тих, хто вiдступав, — пiдривали заводи — гiганти, палили хлiб. Фашисти прикрили свiй наступ нашим населенням. Його гнали перед собою. Чути було голоси жiнок: Стрiляйте по нас, не жалiйте! Рятуйте себе i Украïну — скривавлену Матiр! Нiмцi вiдкрили церкви, школи, де вчили нiмецькоï мови i закону божому. Гине Харкiв. Населення тiкає вiд голоду. Висять повiшенi. Коло Запорiжжя нiмцi посилали по воду голих жiнок до Днiпра, щоб нашi не стрiляли. 1942 Змученi, зганьбленi, голоднi, нещаснi жiнки плакали, цiлували наших бiйцiв..., цiлували зброю, припадали до холодних танкiв на снiгу i поливали ïх горючими сльозами. I на все це не можна було нiкому дивитися без слiз. Радiсть i горе. То сльози наших матерiв, нашоï розтерзаноï многостраждальноï Украïни. Допитують начальника партизанського загону. Вiн мовчить. Йому обiцяють катування: обрубати руки, виколоти очi i т. д. I тодi воïн смiється з окупантiв, бо безсмертний. Душа його вiльна, i ïï не купити i не завоювати. Скрiзь нашестя пацюкiв i мишей. Це злиднi. Основна iдея — непереможна, незламна сила нашого народу, його непохитний дух, його вiра у тимчасовiсть окупацiï i його здатнiсть до визвольноï боротьби. Мина Нечитайло пiсля жахливих катувань звернувся до нiмцiв з такими словами: Плохi вашi дiла. Ви дiло програли. Робили нiмцi очну ставку полонених партизанiв iз кимось iз рiдних, а тi, не здригнувшись i не змiнившись в обличчi, вiдповiдали, що не знають цю людину, вперше бачать. Це свiдчить про ïхню велетенську духовну силу. Кари i страти людей проводилися обов'язково прилюдно. Людей зганяли насильно. Усi йшли на схiд, а дехто не мiг пройти мимо своïх осель, залишався на горе i сором матерям дезертиром. Потiм не витримував знущань нiмецьких окупантiв i йшов у партизани. Дiвчата — краса землi нашоï... Завмирали серця дiвочi у нiмiй тузi, i свiт плив у ïх очах од передчуття наруги, Ґвалтувань, сорому i ненависних передчувань вагiтностi од ворогiв. Люди не радiли своєму звiльненню. У них не було на це сили. Вони були блiдi, змученi, й на них лежало тавро ганьби, знущань, морального розкладу. Самогубства нiмцiв. У бабусi в клунi був шпиталь. Коли питали, чи не страшно ïй мертвих, вiдповiдала, що тепер живi страшнiшi. Нiмецькi офiцери — скоти i мерзотники як на пiдбiр... Перед ними тремтiло наше населення i нiмецькi солдати теж. Корiв гнали на схiд. Вони вмирали, i над ними плакали баби, згадуючи, як пестили i мили ïх, готуючи до виставки. Горить село. Зима. Вибiгає з хати боса дiвчина, за нею женуться нiмцi. Не наздогнавши, вбили. Що ж буде з народом нашим? Виживе вiн у цiй страшнiй вiйнi чи загине од нiмцiв, од хвороб, од вошей, од голоду, знущань i катувань, i прийдуть своï, i гинутиме вiн вiд розстрiлiв та засилань за участь у спiвробiтництвi. Чи пропадуть марно наш i жертви? Людська душа — це чаша для горя. Коли чаша повна, скiльки не лий — уже бiльше не помiститься. Тому в якийсь момент людинi стає усе байдужим. Дiйснiсть страшнiша за всяку уяву. Книги i фiльми про нашу правду, про наш народ мусять трiщати од жаху, страждань, гнiву i нечуваноï сили людського духу. Бiйцi так втомлювалися, що падали в снiг при 22 °С морозу i тут же засинали. ïх треба було будити, щоб не позамерзали. Треба зобразити в п'єсi чи романi такого пишномовного суб'єкта, у якого кожен крок розрахований на ефект, пафос i глубокомислiє. Або товстого, жирного журналiста, якому байдужа доля украïнського народу i людини зокрема. Це в;оша. Вона невдоволена тим, що ми взимку мало просувалися вперед... А пiди просунься сам, падлюка. Вiйна стала великою, як життя, як смерть. Воює все людство. Нiби земна куля влетiла в яiкусь криваву божевiльну туманнiсть. Тема вiйни на довгi роки стане основною для мистецтва. Украïна мусить родити най-сильнiшi твори про народу вiйнi, бодай один твiр. Чи вистачить сили у письменникiв? Гей, хто в лузi, озовися! Краще вмерти — загинути героєм, нiж жити рабом. Вивозять усе зерно до Нiмеччини. На облiку все — кури, поросята. Коло села табiр полонених. Б'ють жiнок, якi приносять ïжу i кидають за колючий дрiт. Полоненi втратили людську подобу. ïм кидають дохлих коней, i вони розривають ïх зубами. Тиф. Нiхто в селi не згоджувався бути старостою. Призначили полоумного. Нiмцi переконують, що прийшли остаточно. Кличка Iван для всiх. Двоє поранених бiйцiв забрели до оселi староï жiнки. Вона ïх нагодувала, перев'язала рани i залишила у себе. Сусiдки навiдувалися, приносили молока. А одна побiгла в управу й виказала. Прийшли нiмцi, спитали, що за люди. Жiнка сказала, що це ïï сини пораненi, затулила собою. Просила людей, щоб визналiи ïх за ïï синiв. Хтось сказав, що вона бреше. Бiйцiв розстрiляли разом iз безсмертною матiр'ю своïх синiв, що десь на фронтi нiмцiв б'ють i матiр споминають. Найдися, письменнику, рiвний талантом красотi материноï душi, i напиши для всiх грядущих лiт цей кришталевий прояв материнськоï душi, генiя украïнськоï матерi. Безсоромнiсть у фашистiв безмежна. Роздягаються догола, дають жiнкам прати одяг. Треба якось показати у фiльмi таку сцену. Бiля села табiр за колючим дротом. Вiйськовополоненi в жахливих умовах. Стережуть набранi з числа зрадникiв. Пiдходить один iз вартових, починається тиха, але гостра своєю ненавистю розмова. Нарештi вони не витримують i зчiпляються битися через колючий дрiт, говорячи про владу, соцiалiзм, колгосп, про iсторiю, про Сибiр. Це символiчна одвiчна картина: многосотлiтнiй двобiй двох украïнцiв, ожорсточених од довгоï важкоï, тернистоï дороги. Раптом обох знаходять мертвих — в обiймах, обкручених дротом. Людей використовували як тяглову силу, як коней. Сьогоднi всi газети переповненi описами таких жорстоких фактiв, таким жахом людських страждань, що викликає вже не гнiв, а огиду й обурення. Те, що робиться, не вмiщається нi в одну душу i вмiститися не може. Є загроза того, що пiсля вiйни з'явиться письменницька пошесть на побутово — описове чтиво. I, може, зараз уже слiд продумати дальшi шляхи нашоï лiтератури. Народу треба показати його зсередини, в його стражданнях, в його сумнiвах, в його боротьбi, оновленнi, i показати йому шляхи i перспективи. Народ треба возвеличити, заспокоïти, i виховувати в добрi, бо зла випало на його долю стiльки на одне поколiння, що вистачило б на десять колiн. Щоби вправи в жорстокостi, в злi i горi не ожесточили його душу, не притупили ïï, i щоб радiсть перемоги не приспала його пильнiсть, не заколисала в самозакоханостi молодцiв од пера, i стола, i кабiнету, i щоб не забув вiн своïх помилок, i не втратив оптимiзму. Питаю, що пишуть, що фотографують кореспонденти. Кажуть, що увiчнюють страждання народу, трупи, порiзаних i побитих. Говорю, що це ж страшно i гидко. Може б, не треба бiльше жаху, адже мертвих не повернеш? Треба жити чимсь добрим. Ви нам про добре напишiть та научiть нас доброму i красивому. Хочеться радостi хоч крапельку... Пожалiйте нас. Треба написати про долю i характеристику народу, що протягом столiть втрачав свою iнтелектуальну верхiвку, яка кидала його з рiзних причин i дiяла на користь культури польськоï, руськоï, залишаючи свiй народ темним i немiчним на фонi передовоï культури. Слiд написати про вiдсутнiсть вiрностi, легку асимiляцiю i безбатькiвщину. Пригадати занедбанi пам'ятки старовини, розбазарювання ЛаЕфи, занепад музеïв. Витравлюється все украïнське в Художньому iнститутi. А ще написати про безбатченкiв, i лакиз, i дурникiв убогих, i про холодних боягузiв з замками на душевних вiкнах i дверях. Треба змалювати оцю точну i правдиву неприглядну картину, подати ïï уряду, щоб пiсля вiйни по-новому пiдходити до свого культурного господарства. Непошана до старовини, до свого минулого, до iсторiï народу є ознакою нiкчемностi правителiв, шкiдлива i ворожа iнтересам народу. Однаково, свiдома чи несвiдома, бо не хлiбом, i не цукром, i не бавовною, i не вугiллям єдиним буде жив чоловiк... Треба написати про украïнську жiнку, про ïï довгий, але почесний шлях вiд плачу Ярославни до трибуни Верховноï Ради. Про ïï роль у красi ланiв, у чистотi сортiв рослин i худоби. Згадати Ганну Кошову. Про тi страждання, якi довелося винести пiдчас вiйни, — тяжку роботу, голод, образи, ганьбу, долю дiтей i навалу ворога. Треба написати i про дiвчину в шинелi, про сестру милосердя, сестру — жалiбницю, про партизанку, про зв'язкiвця. Ти красива в своïй незграбнiй шинелi, i нам жалко тебе. Ти викликаєш почуття жалю, хочеться поклонитись тобi, дiвчинко, що витягаєш нас з бою, що несеш нам добрi вiстi, що годуєш нас. Сьогоднi паска. Найпоетичнiше свято людей, що обробляють землю... Свято весни, свято тепла, свято оживання життя, роду — народження, продовження. Люди у цей день були незвичайними — радiли, нiхто не здiйснював крадiжок, вбивств, навiть не лаялися. Сотня наркомiв. Всi молодого i середнього вiку. Короткошиï, товстi i однаково одягненi. Багато ïдять i часто, гiмнастикою не займаються, i робить нiчого. Вигляд повiтовий. Багато з них у душi не вiрять у своï високi посади... Мови не знають i не знатимуть. Розмовляють i думають суржиком. Сталося найстрашнiше, чого так боявся. На пiвденному фронтi стали потрапляти в полон разом iз нiмцями украïнцi. ïх розстрiлюють. Проклятий Гiтлер! Скiльки ж народу спантеличить i загубить, скiльки слiз, скiльки буде розстрiлiв i якi страшнi козирi знову даються негiдникам... смiттю, мотлоху людства вперед на много лiт, скiльки поживи для помсти i нищення народу. Iнколи дехто з тих, хто цитує Кобзаря, нагадують менi чортiв, що знаходять у святому письмi тексти на свою користь. Думаю, що змарнував своє життя, вiддавши його кiнематографiï. Адже доводиться часто спiвпрацювати з людцями, що ненавидять тебе i твiй народ, роблять його нещасним. Може, краще б було вiддати своï сили письменству, адже скiльки лежить ненаписаних творiв, як ненароджених дiтей. А так викинуть i моï плiвки, i мене за непотрiбнiстю, iм'я ж понiвечать якоюсь облудною брехнею i злом, що є основою ïхньоï душi. Йшли з милим Андрiєм Малишком i зустрiли дiвчаток у вiйськовiй формi. Як жаль, що страшна вiйна втягує в себе все живе, молоде, здорове i з'ïдає. Коли подумаю, що навiть якийсь мiзерний поетик N збирається розстрiляти мiльйони украïнцiв, стає страшно. Скiльки ж темноï шушвалi ненавидить наш народ. Левко Цар вважає, що висилати людей з краïни до чужих холодних пустель — це злочин. Отак — от повисилаємо одне одного, а хто буде радiти. Той, хто боïться нас, не вiрить нам? Той, хто нас не любить? Народ — складна iстота. Бувають у злочинцiв дiти — квiти. Бувають i в героïв дiти казна — що. А воно все одно море людське. Якось заговорив iз друзями про словник украïнський i про iсторiю. Двадцять п'ять рокiв немає iсторiï i нема словника. Яка ганьба! Яка мерзота! Чия огидна рука тут дiяла i во iм'я чого? Краïна виховання безбатченкiв! Безбатченкiв без роду, без племенi. Де ж i рости дезертиру, як не у нас? Промовцi закликали бити нiмцiв, рятувати народ, як славнi Богдан, Богун, Сагайдачний, Байда, а самi питали один одного, хто ж це такi, тi Байда, Сагайдачний... Чи зберуться нашi люди знову на Вкраïнi? Чи повернуться звiдусюди i заповнять ïï замiсть померлих та загиблих. Чи так i лишать там, а на нашi руïни наïдуть чужi люде i утворять на нiй мiшанину. I буде вона не Росiя, не Вкраïна, а щось таке, що й подумати сумно. Хотiв подати заяву до Комунiстичноï партiï, але нiкому. Я не бачив там чистих рук. Єдина краïна в свiтi, де не викладалася в унiверситетах iсторiя цiєï краïни, де iсторiя вважалася чимсь забороненим, ворожим i контрреволюцiйним, — це Украïна. Другоï такоï краïни на земнiй кулi нема. Де ж рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас? Де рости слабодухим i запроданцям, як не у нас? Не вина це дезертирiв, а горе. Не судить ïх треба, а просить пробачення i плакати за погане виховання, за духовне калiцтво у великий час. Хто судитиме? Брати — слiдчi з трибуналiв, що розпивають горiлку у ïдальнi, з непривiтним поглядом очей. Нiхто не хотiв учитися на iсторичному факультетi, бо професорiв заарештовували щороку, i всi знали, що iсторiя — це паспорт на загибель. Дiди — перевiзники — це образ епохи. Вони перевозять командирiв iз нiмецького оточення i лають ïх за вiдступ. Одного дiда розстрiлювали за перевiз. А вiн: Стрiляйте, не крутiться перед очима. Програли ви вiйну. — Чому? — Не скажу. Нашi трибуни робили якiсь невiдомi майстри з особливого дерева i, мабуть, закляли, заворожили ïï. Бо з неï нiхто не мiг сказати правди, навiть найбiльшi смiливцi. Як боляче, що знищили хутори на Украïнi. Скiльки це коштувало грошей. I як би пригодилося це зараз! Як зiпсували наш чудовий пейзаж, i скiльки холоду, бездушностi в цьому непотребствi. Зло — вiд людськоï дуростi. Два вороги покалiчили менi життя. Гiтлер одняв народ, хату, нещасних батькiв. Б. — вигнав з роботи жiнку, одняв у мене грошi, зав'язав менi творчiсть. Вiн же знищить, очевидно, i моє iм'я. Я вже фактично не робiтник кiно, якому вiддав шiстнадцять кращих рокiв. Мене випхали з Києва, залишивши нещасних батькiв безпритульними. Самi повтiкали в закритих машинах, не побачивши нi одноï сльози. Не можу простити... У дрiбних душах немає високих почуттiв до героïчноï многостраждальноï людини. Про це говорить стан занедбаних кладовищ, боязнь трауру. Кладовище теж дзеркало живих. Минає рiк вiйни. Убитих — мiльйон. А герой один — Люба Земська. О Украïно, як же ти збiднiла героями! Менi хочеться попрацювати ще десяток рокiв, але коли бдля перемоги треба було оддати моє життя, я б вiддав не задумуючись, без всяких вагань. Iнженер, киянин, син професора медицини не знає, хто такий Юрiй Яновський, що написав: Украïно, Украïно, оце твоï дiти, твоï квiти бур'яновi, бур'яном забитi. П'ятдесят тисяч нещасних наших дiвчат i молодих жiнок повезено до Нiмеччини на сiльськогосподарськi роботи i в бардаки для обслуговування робочих рабiв, навезених з Францiï, Iталiï та iнших окупованих краïн. Нема на свiтi нiчого, щоб не вивозилося з нашоï Украïни. Чиновник Неофiт вийняв з коробки цигарку. Вмить запалало п'ять сiрникiв. Неофiт упустив на пiдлогу бумажку. Шiсть пар рук розривають бумажку на шматки. Неофiт рявкнув на шофера. Сiм сердець возненавидiло шофера. Який же я сильний, який же я грiзний i мужнiй, ах, чому ж я марно загубив своï молодi лiта? — подумав вiн. У Києвi зiрвано Печерську лавру. Я хотiв би, щоб мене поховали на цих горах, звiдки видно рiдну чернiгiвську землю. Цi гори прекраснi, якби ще ïх не зiпсували винними складами i всiлякою гидотою, що ïï навезли туди безбатченки, позбавленi прекрасного, перед вiйною. Там, на фронтi, справжнє братство народiв — бiйцiв. Всi народи, всi нацiï — всi рiвнi, у всiх однакова любов до Батькiвщини, до дiтей... В кiлометрi вiд фронту бiйцi i командири орють i сiють. ïм не важко, бо цю землю можна ïсти. Перемагають гордi, а не жалiсливi. Прийшли нiмцi, побили перевiзникiв, примусили ïх перевозити на другий берег. Дiди попливли, а посерединi Днiпра попрощалися один з одним, та й поперекидали човни, потопивши нiмцiв, i самi потонули. Всяка буває душа — одна, як Днiпро, друга часом, як калюжа, по кiсточки, а часом буває так, що i калюжки нема... Самий сильний звiр у лiсi не тигр, а тхiр. Вiн смердить. Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий зорi. Що кому. Я глибоко переконаний, що нiмцi одружуються з нашими дiвчатами згiдно таємного наказу: убити ворожих солдат i забрати в подружжя ворожих жiнок. Вони уважнi кавалери, i так небагато треба, щоб купити жiноче серце, що виросло серед грубостi i байдужостi до своєï жiночоï статi. А найстрашнiше — -що дiвчата не знають, що, виходячи замiж за нiмця, вони зраджують Батькiвщину, ïх не учили Батькiвщинi — ïх учили класовiй ворожнечi i боротьбi, ïх не учили iсторiï. Народ, що не знає своєï iсторiï, є народ слiпцiв. ДРУГА ЗАПИСНА КНИЖКА 1942 Сорок другого року в Києвi в тридцятиградусний мороз вели на страту сотню напiвроздягнених матросiв. Люди завмирали вiд жалю i страху, а фашистським вовчим душам тiльки того й треба було. Кияни не витримали, стали знiмати з себе одяг i кидати засудженим. Тi вiдмовлялися, говорячи, що дiйдуть i так, а вони, раби, хай гуляють на гiтлерiвськiй волi, i затягли пiсню Раскинулось море широко. Герой N був немолодим чоловiком. Коли його запитали, чи страшно було йому в атаках, вiн сказав, що дуже страшно. I думає, щодо кiнця вiйни його вб'ють. Але є невеличка надiя, що лише поранять, i тодi зможе ще побачити свою маленьку доньку. Командир був поранений. Але коли побачив, що атака захлинається, вилiз наперед, крикнув своïм бiйцям: Ви ж героï! — i повiв уперед. Це забезпечило славну перемогу i врятувало роту. Командира запитали, яку нього вистачило сили це зробити, та ще й назвати напiвживих вiд жаху людей героями, повести за собою. Вiн сказав, що справдi вважає ïх героями, яких ще не бачив свiт. Вiн лежав, так як i всi, скорчившись пiд осколками, але раптом вiдчув, що знаходиться не в ямцi, а на земнiй кулi, i це ïï вiн повинен захистити. Свiт дивиться на нас як на єдиний порятунок. Кожен iз вас хотiв би скорiше потрапити додому, до своïх рiдних. Але я хотiв би, щоб ви знали, що за спиною нашого особистого яке величне — загальнолюдське. Це i є те, що помагає менi одриватися од землi пiд градом мiн. Дiзнався вiд перебiжчика, що на окупованiй Украïнi читають моï листiвки зi сльозами на очах, переходять на наш бiк. I я дуже радий, що допомiг людям у страшну годину життя. Як жаль, що нашi законники не розумiють становище оточенцiв, оголошують ïх державними злочинцями i гонять у табори. Як мало у нас любовi до людини. Вона замiнена формулою вiрностi iдеï Радянського Союзу i патетичним вигуком: Народ безсмертний!.. А народ iз смертних людей, що страждають, мучаться, потерпають. Кому скажу? Де ви, товаришу Сталiн? Опiум для народу — самогон. Заливають горе. Є ще одна утiха, як не дивно, — карти. Селяни примирилися вже й з колгоспами. Це краще, нiж бути нiмецьким рабом. Селян не люблять i не поважають мiськi людцi. В душi ïх ненавидять i бояться. I не хотять думати, що на селянському багатомiльйонному горбi i шкурi виросли iндустрiалiзацiя краïни i все, чим користується iнтелiгентне державне мiщанство. Так працювати i стiльки вiддавати, i так мало мати, i бути таким обдертим, i стiльки давати державi, i бути таким обмеженим у своïх можливостях, як наш селянин, не мiг би i пiвроку нi один газетно — музично — лiтературно — вокально — кабiнетний, партiйний лицар нашого часу. Завив би вовком. Як би менi не хотiлося дожити до того моменту пiсля вiйни, коли кожен дурень i бюрократ, не дивлячись на якого народ переможе фашистiв, заявить, що перемога сталася саме завдяки йому, що крiпив оборону, коли дурень стане священним i недоторканним, не пiдлягатиме критицi. А од мистецтва вимагатиме панегiрикiв. Хочеться вiрити, що загинуть не всi кращi люди, що вони чесно i одверто побажають кращого, розумнiшого. Глибоко вразила загибель Шостоï армiï. I сталося вона, на мою думку, не через об'єктивнi причини — силу нiмцiв, а з — за недоумкуватостi одного — двох горе — вояк, якi, пославши армiю так далеко вперед, не подумали про широту коридору про всяк випадок. Ранiше боролися за вiру i батькiвщину. Тепер таких понять внаслiдок класового виховання нема, душа стала дiрява у людини. Провал Шостоï армiï — важка розплата за нищення кадрiв 37 — го року... Хто знав правду? Смутна i трудна наша iсторiя. Говорив iз верховним прокурором про те, яке враження справила на тих, хто блукає у прифронтовiй смузi в тилу у нiмцiв (а ïх близько мiльйона!) моя листiнка-звернення. Буду радий, коли до цих нещасних людей замiсть карного пiдходу пiдiйдуть по — людськи. Ще один дурний генерал вважав, що чим бiльше загинуло у частинi, тим краще вона билася. Менi сорок вiсiм рокiв. Моєму серцю — шiстнадцять. Воно зносилося вiд частого гнiву, i обурення, i туги. Недосконалiсть видимого порядку речей навколо пiдточила i зв'ялила його. Мабуть, я дратую людей, як приспане сумлiння. Важко носити непохожостi торбу. Важко бути одному. Я не змiг би радуватися перемозi. Образ нещасноï моєï Украïни, на полях, i нi костях, i на сльозах i кровi якоï буде здобута перемога, заслонив уже в моïй душi все. Є члени партiï, що закiнчили iнститути, професури. Вони фiлософи, ерудити. Працюють на посадах помiчникiв великих людей. Але абсолютно позбавленi почуття реальностi, знання життя простих людей, ïх труднощiв. Вони не можуть i не вмiють слухати, перебивають, говорять лише самi, i тiльки про хороше, користуючись давненними спогадами про батькiв — селян плюс iдеалiзована дiйснiсть програмних постанов, пiдкрiплена сiльськогосподарською виставкою. Все добре, все прекрасно. Не треба нiчого невеселого, сумного. Треба написати оповiдання про дiвчину, яка стала вагiтною од нiмця — Ґвалтiвника. Що робити? Народиться дитина, ïï ненавидiтимуть люди, воно й само себе ненавидiтиме. Аз другого боку — чим же винна дитина? Хiба я не мати? Нi, не мати. Мати — це щось iнше. Це любов, i радiсть, i продовження роду. Мати — це згода, i одвертiсть, i спокiй. Я не мати. I вiн не батько, а жорстокий звiр, що вiшав людей. I дiвчина задушила дитину. Нiхто й не питав, куди вона подiлася. Треба написати оповiдання про вчителя — лейтенанта, який повернувся з фронту без руки. Через два мiсяцi його покинула дружина. Вiн був у розпачi. Пiдiйшла до нього прибиральниця Христя, гарна, скромна сiльська дiвчина, i сказала, що любить його й нiколи не покине. Вони одружилися, живуть щасливо, мають дитину. Усе село любить ïх i милується ïхнiм щастям i вiрнiстю. У генерала кавалерiï Бобiна поранено сина. Вiн звелiв його покласти в танк. В машину влучає снаряд, вона горить. Генерал, будучи сам поранений, бачить, що бiйцi йдуть здаватися у полон. Звелiв ïх покликати. Пiдбiгли до нього воïни, i сказав ïм Бобiн пробиватися до своïх, говорячи, що не просить вiн рятувати свого сина, а вимагає рятувати себе i Батькiвщину. Генерал вирвався з оточення з п'ятьма тисячами солдатiв. Це була трагедiя Шостоï армiï, що ïï уготували нашi дурноголовi генерали, що були колись унтерами i ними залишилися. Подумати тiльки, скiльки людей загинуло i ще загине через дурнiв, яким доручено iсторiєю кидати людей до бою. Подумати тiльки — жодноï пристойноï операцiï за рiк вiйни. Все тримається на величезнiй сумi маленьких блискучих епiзодiв, учинених сержантами, лейтенантами, бiйцями. Один iз маршалiв вимушений був сам вести в атаку бiйцiв i командирiв, соромлячи ïх за нерiшучiсть i боягузство. Один iз бiйцiв мiг би вiдповiсти:
— Так, шановний маршал, коли дiйсно ви нас так виховали у червоно-армiйських ансамблях пiснi i пляски, i в малiй кровi на чужiй територiï, i в безбатькiвщинi, i в вiдсутностi персональноï гордостi i достойностi, що ми отакi от, то бiжiть в атаку першi. Нiколи в iсторiï не було випадку, щоб стиль проголошувався ранiш, нiж були створенi самi твори... Пiд час трагедiï Шостоï армiï випадково вирвався з кiльця один iз командирiв. Благав подати допомогу оточеним бiйцям, яких ще можна було врятувати. Але йому не повiрили, побоялися, чи не шпигун, заарештували, допитували, а тисяча солдат так i загинула. ...Народ мiй украïнський чесний, тихий i роботящий, що нiколи вжиттi не зазiхав на чуже, потерпає i гине, спантеличений, обездолений в арiйськiй катiвнi. Болить у мене серце день i нiч. У Бiлгородi вiсiмдесят процентiв молодих жiнок повиходили замiж за нiмцiв. Ми будемо ïх карати за це, не подумаємо над тим, що самi виховали зрадникiв i безбатченкiв. Нiколи письменник не був, по сутi кажучи, таким одiрваним од народу, таким байдужим до нього, таким кабiнетно — дачно — прийомним, як зараз. Письменник знелюднiв. Вiн винен у цьому i винна влада, що не подбала про iншу його роль. Письменник перестав бути учителем народу. Перше, що треба зразу ж пiсля вiйни категорично змiнити, — це всю нашу систему шкiльного i дошкiльного виховання. I Iричина наших перебiльшених втрат, хаосу й слабкодухостi в жалюгiдному становищi вчителя, у хибнiй системi виховання. Безправний, неша-нований учитель i такий же малорозумний Наркомос не можуть забезпечити державi гарну молодь, якими б високими i гарними не були тези прагнень компартiï. Па жаль, немає у нас народного вчителя — взiрця для наслiдування, достойного, чистого i авторитетного. Вiн часто є безправним попихачем будь-якого голови колгоспу, будь — якого дядька. Тому й потонула молодь у неуцтвi, безхарактерностi, безвiдповiдальностi i зрадi. Страшна не смерть — страшна мала цiна смертi. Побачивши, що генерал застрелився, бiйцi почали його лаяти останнiми слонами. Стрiлитися можна тiльки останнiм, коли вже кругом мертве i перед генералом ганьба полону. А не поспiшати, як пiдлому зайцю, в небуття, кинувши напризволяще своïх нещасних людей, що слухали лампасiв. Армiï не вмiють вiдступати. Нiмцi гинуть, знищуючи ворогiв, а нашi тiкають, i ïх по дорозi б'ють. Евакуюють дивани, стiльцi, всяку чепухо-вину, н пораненi гинуть, пересуваючись по дорогах пiшки. А в пресi вже рiк нi слова критики, нi слова перестороги, нiчогiсiнько. Цiлковитий iром повий, раздавайся. Стид i сором! Ворог тремтить! Ворог боягуз, I прочiс брехнi. Прокурорiв у нас вистачить на всiх, не вистачить учителiв, бо загинуть и армiï, не вистачить технiкiв, трактористiв, iнженерiв, агрономiв. Вони теж полижуть у вiйнi, а прокурорiв i слiдчих вистачить. Всi цiлi i здоровi, як ведмедi, i досвiдченi в холодному своєму фаховi. Напрактикованi краще од нiмцiв ще i тридцять сьомого року. Нi iншi хиби, всi болячки не викриваються, i це дратує наших бiйцiв i злитi, ïх, ик би чесно i сумлiнно не ставились вони до вiйни. При переправi через Дон бiлгородський комендант вирiшив перевiрити у всiх рушницi. Назбиралося бiльше трьох тисяч машин, налетiли нiмецькi бомбардувальники i знищили все дотла. I все через одного дурня. Нiхто його не iм'я, не розстрiляв. Мабуть, вiн десь i досi не пущає. Дурень — не обов'язково Iванушка — дурачок. Дурень нинi часом закiнчу дно факультети, займає високi посади, має ордени, партстаж. Вiн вмiє виголошувати блискучi гладенькi промови, i нiхто його ще за 25 рокiв не освистав. На роботi вiн не працює, вiн не робить нiчого, бо робити вiн нiчого не годен. Вiн може лише щось провернути, двинути, утрамбувати, ув'язати i т. iн. Вiн розповсюджений, як бур'ян. Вiн скрiзь. Другий, це не дурень. Це звичайна собi добра колись, лагiдна, чесна i сумлiнна людина. ïï спiткала найважливiша хвороба нашого часу, ïï призначили на посаду, якiй вона нiяк не вiдповiдає, у неï не вистачає на цю посаду нi розуму, нi знання, нi широти свiтогляду. Вона через рiк робиться недоброю, нечесною, злою, холодною, криводушною i глибоко нещасною i робить нещасними навколо себе сотнi, а то й тисячi людей. Один боєць утiк iз нiмецького полону, нiкому не сказав, героïчно бився i був поранений. У госпiталi ненароком сказав, що утiк з полону. Його судили i розстрiляли! Був у Ворошиловградi iнститут iменi Шевченка, звичайно, з викладанням руською мовою, в якому не було в бiблiотецi жодноï книжки Шевченка. Якi оригiнали! Таких других не було i нема у всiй Європi. Багата держава, яку утворюють бiднi люди, — абсурд! Держава не може будувати всiй добробут на бiдностi i обдертостi своïх громадян. ...Багато — багато добрих людей у нас, i хочеться самому до самоï смертi творити для них добро. Я в Москвi, бiля рiдноï, невгамовноï дорогоï подруги. ...Ударило сорок вiсiм рокiв. Спасибi, Боже, що дарував менi так много лiт. Я мiг би загинути уже сотнi рокiв. А живу i здiбний ще творити. Кращi роки життя пiшли на боротьбу з мерзотою i ворогами украïнського народу. Я пасинок у влади. Я не сiль. Сiль — Корнiйчук, Бажан i навiть Панч. Вони I рангу, я другого. Одiозне моє становище пiдозрiлоï неповноцiнноï людини серед свого народу на своïй землi зробило моє життя важким, сумним i нещасним. Чому той, хто не виконав, може сказати я забув, вважаючи себе чесною, гордою людиною, а не нiкчемнiстю собачою? ТРЕТЯ ЗАПИСНА КНИЖКА 1943 Передi мною знову рiдна земля Украïни — неорана, засмiчена. Скрiзь побитi танки, трупи наших людей i ворогiв, трупи коней. Скрiзь лише жiнки i дiти. Чи наркоми роз'ïжджали по селах, збирали свiй понiвечений, розпорошений народ, утiшали вдiв i сирiт, допомагали пораненим? Нi. Вони вудили рибу в Дiнцi, смачно обiдали, розповiдали анекдоти i годинами розмовляли по державному апарату зi своïми уфимськими самицями. Микита Сергiйович Хрущов прочитав сценарiй Украïна в огнi. Вiн йому дуже сподобався. Радив надрукувати украïнською та росiйською мовами, щоб люди читали й знали правду. Запропонував уряду проект про нову форму шлюбу (загс), про орден Богдана Хмельницького. Розруха в мiстах величезна, треба подумати про житлове будiвництво, архiтектуру. Закiнчили фiльм Битва за нашу Радянську Украïну. Може, ïï заборонять або скажуть скоротити важке, небравурне. Знаю одне — фiльм абсолютно правильний, i правда його у грандiозностi горя вiдступу i неповностi радостi наступу. Говорив iз Хрущовим про проблему землекористування в колгоспах, яка мене давно цiкавить i хвилює. Чверть гектара землi на родину — це дуже мало. Треба не бiднiстю заганяти основних людей краïни до колгоспу, а навпаки — достатком i законним обов'язком. Родина повинна мати цiлий гектар, щоб було де працювати дiтям, колгоспникам у вiльний час. Є декiлька причин бiдностi — безземелля, вiдсутнiсть тягла, стихiйне лихо, вiдсутнiсть посiв матерiалу. Колгоспний лад не має цих причин. Отже, коли колгосп бiдний, я завжди кажу: шукайте дурня. Дурень — голова колгоспу i є єдиною, основною причиною бiдностi. Киïв був мiльйонним мiстом. Зараз тут лише купка злиденних людей — жiнки та калiки. Я знову в Москвi. Привiз iз Києва свою стареньку матiр. Дiзнався i тяжку новину: моя повiсть Украïна в огнi не сподобалася Сталiну, i вiн заборонив ïï до друку. Важко на душi. I не тому, що пропала марно праця, чи тому, що возрадуються вороги, а тому, що це — правда. Прикрита i замкнена моя правда про народ i його лихо. Значить, нiкому вона не потрiбна, i нiщо не потрiбне, крiм панегiрика. Мати живе в моïй кiмнатi. Трохи легше на душi. Батько помер, проклинаючи Сталiна i вважаючи його одного винуватцем усiх нещасть украïнського народу. Заборона Украïни в огнi сильно пригнобила мене. Вiрю однак, що, не дивлячись на громадянську смерть, кiноповiсть буде прочитана людьми i допоможе ïм. Знаючи Украïну, ïï страждання, я не мiг не заступитися за свiй народ. Хрущов суворо вiдчитав по телефону, що я пiдвiв його, написавши ворожий i шкiдливий твiр, яким Сталiн так обурений. Отже, треба чекати розправи. Є командири i полiтпрацiвники, якi два роки проливали кров, щоб визволити землю вiд ворога. А зi своïми людьми на звiльненiй територiï поводяться грубо, навiть жорстоко, як iз чимось ворожим, забуваючи, що Батькiвщина — це не тiльки земля, а й рiднi люди. У Середнiй Азiï i на Кавказi торгують пораненими москвичами. Дають 6 — 7 тисяч карбованцiв, щоб супроводжувати додому iнвалiда. Це було право на в'ïзд у столицю. Потiм таким же чином купляли собi квартиру i прописку в столицi. Звужується життєве коло. Я почуваю себе iзольованим i самотнiм. Очевидно, хтось добре попрацював над моєю iзоляцiєю. Од своïх я знав здебiльшого образи i провiнцiальну дику зневагу. Бог з ними. ЧЕТВЕРТА ЗАПИСНА КНИЖКА 1943 Господи, як менi остогидли за чверть столiття слова — украïнський нацiоналiзм! Трагедiя мого особистого життя полягає в тому, що я вирiс iз кiнематографiï. А велика громадська робота менi не судилася. ïï роблять люди слабкi i немiчнi духом. Мене не пущено в атмосферу авангарду державного штату. Iзольований i самотнiй, я боюся за долю народу. У наших колгоспах великий процент людей, що не працюють безпосередньо на землi. Голова колгоспу, як правило, робиться п'яницею. На збирання хлiба виходять о дев'ятiй, якщо не о десятiй годинi. Нiколи не бажав i не побажаю зла народу руському, а бажаю йому перемоги, слави i добробуту на довгi вiки. Буду вважати себе щасливим робити на його користь i на славу все, що тiльки здатна моя душа, пам'ятаючи, що по закону загальнолюдському не осудить вiн мене за мою безмежну любов до мого украïнського народу, якому я служу всiма силами своïми, всiм серцем i розумом своïм, стривоженим недолею свiтовоï вiйни... 1944 Увесь Киïв зруйнований вщент. Пiдiрванi найкрасивiшi i найцiкавiшi в архiтектурному планi будинки Хрещатика. Виявляється, щодо цього доклали руку не лише фашисти. Нашi, як завжди, вирiшили перевиконати програму, знищуючи будинки з кiлькома фашистами i сотнями наших людей. Це ж стосується i нашоï святинi Лаври. Але кому про це скажеш? Тяжким було побачення з Хрущовим. Я в його очах упав навiки, i немає менi прощення за Украïну в огнi. Сьогоднi виключили iз Всеслов'янського Комiтету. Очевидно, виключать i з iнших. Зашморг навколо шиï затягується. Єдине, що мене заспокоює, — моє чисте сумлiння. Виключили з Комiтету по Сталiнських премiях, зняли з посади художнього керiвника Киïвськоï кiностудiï. ...Письменник, коли вiн щось пише, повинен почувати себе врiвнi, на висотi найвищого полiтичного дiяча, а не учня чи прикажчика. Якщо вибирати мiж красою i правдою, я вибираю красу. У нiй бiльш глибокоï iстини, нiж у однiй лише голiй правдi. Iстинне те, що прекрасне. Сьогоднi менi сповнилось п'ятдесят рокiв. Якби вiрив у Бога, попросив би ще рокiв десять ясного розуму, щоб зробити для свого народу щосьдобре. Живу в Москвi, зневажений друзями при владi та убогими властями. 1945 — 1956 1945 Сьогоднi роковини моєï смертi. Тридцять першого сiчня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття i окривавленi частини моєï душi було розкидано на ганьбу i поталу на всiх зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало й поганило мене. Я тримався рiк i впав. Моє серце не витримало тягаря неправди й зла. Я народився i жив для добра i любовi. Мене вбила ненависть великих якраз у момент ïхньоï малостi. Народ вихований у прагненнi подвигу. Американцi кажуть, що ми такi бiднi, що нам i не шкода розлучатися з життям, але це дурницi. Недавно у кремлiвськiй лiкарнi престарiлий духовний жебрак Дем'ян Бєдний зустрiв мене i каже: Не знаю, забьiл уже, за что я тогда обругал вашу Землю. Но скажу вам — ни до, ни после я такой картиньï уже не видел. Что зто бьiло произведение подлинного великого искусства. Своєю продажною критикою вiн ледь не привiв мене до могили, забрав рокiв десять життя i зробив надовго гнаним та нещасним. Москва. Болить серце. Сиджу один бiля вiкна. ...Хочеться менi зiбрать останнi сили i полинуть на Вкраïну. Я один за межами Украïни моєï, землi, за любов'ю до якоï менi мало не одрiзали голову... великi вождi i малi ïх слуги — украïнськi недобитки убогi в великих i менших чинах. Я не знаю мистецтва вiйни. Я знаю труднiсть вiйни, жах вiйни, ганьбу вiйни, жорстокiсть, мерзеннiсть i розорення вiйни. Про яке мистецтво ви говорите? До речi, за час вiйни у нас добавилось товстих людей, i це при загальному зубожiнню. Менi сказали, що я буду працювати в Москвi. ïхати в Украïну не потрiбно, бо там так мене проработали, що тепер потрiбнi змiна мiсця i час. Я подумав, що це прихована форма заслання. Був на парадi Перемоги. Жуков виголосив промову. Згадав загиблих — тридцять чи сорок мiльйонiв. Але не зробив паузи. Нiхто, крiм мене, не зняв шапки. Жаль менi героïв, мученикiв, жертв. Вони лежали в землi, безсловеснi. I не стала перед ïхньою пам'яттю площа на колiна, не зiтхнула, не зняла шапок. Тiльки з неба мов дощ, плакала природа, нiби вiщуючи щось людям. Вони не хотять, щоб я жив на Украïнi. ïм стидно i страшно мене. Тому вони ненавидять мене. Я належу людству як художник i йому я служу, а не кон'юнктурним намiсникам Украïни моєï i ïх лизоблюдам... Менi соромно, так соромно, нiби я винен, що люде бiднi, погано одягненi, невлаштованi i перевтомленi. Нiби я обдурив ïх, чогось ïм набрехав i витягую з них жили, нiби я одняв у них свята, i спокiй, i лагiдну вдачу i зробив ïх нещасливими, насадивши над ними багато поганих дурних начальникiв з холодними кволими душами. Моя доба найжорстокiша й найвеличнiша одночасно. Се така ж правда, як вiчна власнiсть колгоспника на землю, себто як вiчний обов'язок його ïï обробляти i здавати урожай державi. По своïй натурi я не можу, не вмiю бути вдоволеним. Я з нещасливими, з бiдними, з невлаштованими. Пригадав, як один товариш радив розкидати, як вiн це робить тут серпочок, тут молоточок, тут зiрочку, щоб сподобатися. Хочеться писати про смертельну рану свого народу, який втратив п'ятнадцять мiльйонiв не чорнилом у Москвi, а кров'ю i сльозами, мандруючи по Украïнi, в убогих хатах, пiд вiкнами сирiт, у пустках i на пожарищах Матерi — Вдовицi. Але... потрiбна правда возвьiшенная. Повiсть полум'яних лiт лякає начальство. Здається, що вмру в Москвi, так i не побачивши Украïни. Попрошу Сталiна, щоб з грудей вийняли моє серце перед спаленням у крематорiï i поховали над Днiпром на горi. 1946 В усiх моïх творах є сцени прощання, розлуки. Це, мабуть, наше нацiональне. Розлука — се наша мачуха. Нiкому й нiколи, видно, не вигнати ïï, не приспати, не впросити... Пишу, розлучений з народом моïм, з матiр'ю, з усiм, з батьковою могилою, з усiм — усiм, що любив на свiтi над усе, чому служив, чому радувався. Я нiби навiщував собi недолю в творах. В майбутньому люди прийдуть до Бога, до божественного в собi, до прекрасного i безсмертного. Починає гримiти Молода гвардiя Олександра Фадєєва. Приходив до мене веселий, здоровий. Уже член Верховноï Ради i Голова Комiтету по Сталiнських премiях. Став доводити, що моï Битва i Перемога не заслуговують премiï, оскiльки я штрафник, та й фiльми документальнi. Нiби я когось просив про ту премiю. От сиджу тепер iз трьома ТЯСЯЧIМИ карбованцiв на мiсяць, як i мiй гример. I це, як казали, художник зi свiтовим iменем! Читав у Спiлцi письменникiв Життя в цвiту. Слухачi були збудженi i схвильованi, довго аплодували. Вони нiби радiли, що я не загинув вiд удару грубого i жорстокого кулака, не став духовним калiкою, хамом i лакизою. Згинув патрiархальний устрiй одноосiбництва. I разом з ним щезла з життя безповоротно краса побуту, повiр'я, одежi, тихоï лагiдноï помiркованостi. Горять огнi, мають прапори Перемоги, грає музика. Гримить майдан, виють радiо — поети панегiрики маршалам i його коням, а на полi, позапрягавшись у плуг, орють вдови й корови, тихо плачучи. Кому є дiло до ïхнiх страждань? ...Будь проклят всяк, хто п'є, жере i смiється, пишучи сьогоднi про добробут. Треба описати, як дiвчата збираються на вулицi, на колодках. ïм хотiлося ласки, веселощiв. Але хлопцiв немає i не буде, бо всi загинули. Ще й ïсти нiчого. Чого ж ми так недобре живемо? 1947 Дорого б я дав, коли б довiдатись: чи знає Сталiн, що на Вкраïнi вищi школи давно вже переведено на руську мову, що таким чином украïнська середня школа мусить також зникнути як непотрiбна, безперспективна... Хочу вiрити, що не знає... 1948 Якщо начальник, спонукуваний невiдомими вам домашнiми або службовими драмами, дiставши де — небудь у ще вищого начальства прочухана, почне кричати на вас, не падайте духом, не бiжiть вiшатись, не проклинайте життя. Ви можете дуже ласкаво, бiльше того, спiвчуваючи йому, сказати чемно: — Не утруднюйте себе криком. Повiрте, що навiть звичайна розмова з вами приносить менi справжнє страждання завжди. Треба описати Киïв — мiсто — герой, мiсто — мученик. Проте, як нiвечать його архiтектуру бездарнi люди, ставлячи у найкращих мiсцях жалюгiднi коробки. Тi держави здатнi ставати великими, у яких великi малi люди. Вiн був схожий на великий рояль, у якому чомусь грали тiльки три клавiшi. Решта вистукувала розпорядження. 1949 Чотири години сидiв у машинi, дивився на людський потiк i не побачив жодного веселого обличчя. Чому люди такi нужденнi, втомленi, невеселi й некрасивi? Вiн так звик не поважати, що навiть, коли не похвалити вже було не можна, вiн i хвалив так, нiби робив догану. Не слiд хитрити з читачем. Треба писати так, нiби н останнiй свiй день, як заповiт любим дiтям. Не треба боятися захоплення, а треба боятися лжi й утриронки. Нiякий ряд живих i цiкавих сцен у творi не затулить вiдсутностi iдеï в ньому. Для того, аби бути письменником у нас, треба багато бiльше мужностi, нiж для воєнного геройства. Таке ось калiцтво: голова з вищою освiтою, серце .i нижчий), а шлунок зовсiм темний i потребує много харчу i напоïв. 1952 Летить мiй час i труд мiй гине марно. Заборонили мою недописану Каховку. Вся подорож, думки i мрiï, весь творчий величний i красивий план твору — все нi до чого. Якi попереднi моï твори Китай, Прощай, Америко, Антарктида, Повiсть полум'яних лiт, та, фактично, й Мiчурiн. Про людей треба судити з того, в чому вони зазнали успiху, а не з того, де вони потерпiли невдачу. Боєць з хибами все — таки боєць, а муха без хиб — всього лише бездоганна муха. У Новокаховському пологовому будинку на десять народжень вiсiм байстрят. Матерiв можна лаяти, ненавидiти. Але не забуваймо, що це велика драма народу. Чоловiкiв забрала вiйна, особливо по селах. Тому дiвчата невимовно страждають i йдуть на такий грiх. Украïнськi письменники уже увiйшли в суперечнiсть з iснуючим станом справ у державi. Центральний Комiтет партiï Украïни й Уряд говорять i видають документи росiйською мовою. Цiєю ж мовою викладають у вузах та десятилiтках мiст. Таким чином, або треба переходити всьому культурному процесу зверху донизу на украïнську мову, або бути послiдовним i кiнчати украïнську лiтературу i не ставити письменникiв у жахливе, незавидне, складне становище, яке не має собi подiбного, мабуть, у всьому свiтi, в жодного народу, що поважає себе, i уряду, що поважає свiй народ. 1954 Сьогоднi моє шiстдесятирiччя. Багато привiтань, але тiльки з Москви, а не з Києва. Андрiй Малишко якось розповiдав, як Чарлi Чаплiн заявив, що ...слов'янство поки що дало свiтовi в кiнематографiï одного митця — мислителя i поета. Вiн назвав моє iм'я, вiд чого, очевидно, украïнська частина нашоï радянськоï делегацiï дiячiв культури нiяково опустила очi, не знаючи, як реагувати... Розмовляв iз колгоспниками про переселення пiдчас будiвництва Каховського моря. Несподiвано почув правду, що вони проклинають усiх, хто це придумав i здiйснював, як проклинали i тi, хто проводив переселення. Нiхто не вiрив, що зникнуть плавнi i все, що в них жило. Технiкою вирубали плавнi за одне лiто. Руйнуються старовиннi козацькi церкви. Нiде не видно веселих облич. Важко живеться народу. Нiде не спiвають. Є горiлка. Порiвнюю селянськi хати з квартирами письменникiв, критикiв та iнших дiячiв, квiтучих i вгодованих. Найбiльше ми боролися проти зрiвнялiвки. I жоден не вiдважився подати приклад скромностi власним життям. Безбатченки i пройдисвiти вирубали на березi майбутнього Каховського моря 10 000 кубометрiв прекрасного соснового лiсу, хоча в цьому не було нiякоï потреби. Секретарки говорили зi мною так, нiби перед ними був найлютiший ворог. А може, вони копiювали своïх начальникiв? Мав дуже милу розмову з одним високим начальником. Раптом прийшов один iз пiдлеглих. Як же змiнився мiй знайомий, яким став жорстоким i строгим, бездушним. Звiдки такий артистизм, така звичка до зверхностi, до вправляння мозгiв, можливо, розумнiй i нещаснiй людинi? Радий, що прийняли мiй проект прикрашення шлюзу Каховськоï ГЕС. Це будуть запорiзькi чайки, пам'ятник нашим славним предкам. Десь планують вiдзначати моє шiстдесятирiччя. А я лежу хворий, без грошей, i не знаю, як заробити на прожиття. 1955 Дозволили поставити на Мосфiльмi Поему про море, хоча заздалегiдь запланували фiнансову катастрофу. 1956 Згадую слова знайомих: Нове наше море — нове наше горе. Так i ввесь народ про це говорить. ЗАПИСИ, НЕ ПОЗНАЧЕНI ДАТАМИ Навiть мене, що я мушу проявляти: твердiсть чи гнучкiсть? Бачив уже я i твердiсть в роботi, i гнучкiсть, а самоï роботи не бачив. Чому не кажуть: проявiть розум, проявiть доброту, турботу, чеснiсть, увагу i нещадну вимогу акуратностi, смаку i витонченостi в роботi. Усi архiтектурнi пам'ятники по всiй краïнi перетворено в нужники. Хто ж винен? Раднарком? Мабуть, усi ми — мовчальники, пiдлабузники, непротивленцi... У мистецтвi завжди була i буде боротьба людських пристрастей. А якщо пристрастей нема, немає i мистецтва, є лише нуднi керiвники. Нема добра на Украïнi. Мало ми шанувались. Все думали вимiтати залiзною мiтлою та кальоним залiзом. Та все доказували щось там одне одному.

Метки ЩОДЕННИК 1941, 1956, ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО, Стислий виклад твору, Скорочено, Уривки, ЛIТЕРАТУРА XX СТОРIЧЧЯ, ЩОДЕННИК 1941 — 1956, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
ЩОДЕННИК 1941 &MDASH; 1956


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация